Казка про лисичку-невдаху - Кропивко Тетяна

Жила в одному лісі стара лисиця. Кажуть, що всі руді хитрі й підступні, а ця була така довірлива та дурненька, що її зовсім ніхто не боявся. До того ж лисичці завжди не щастило.

Якось блукала голодна лісом і зустріла зайця. – Я тебе з’їм, – каже руда. – Ні, не зможеш! – упевнено заперечив заєць. – Чому це? – Бо не наздоженеш! – хмикнув куцохвостий і шмигнув у кущі. Лиска за ним. Та куди там! Ледве очі колючками не повиколювала. Пішла бідолашна далі. Бачить – пташка сидить біля дерева. – Куріпко-куріпко, а я тебе зараз з’їм! – Мене?! – засміялася перната. – Чого ти регочеш? – здивувалася лисиця. – Бо не з’їси. – Це ще чому? – ніяк не второпає руда. – Бо літати не вмієш! – промовила куріпка, махнула крильми та сіла на гілку. Облизнулася стара, та нічого не вдієш. А їсти ж так хочеться! Коли бачить: каченята на лужечку біля річки пасуться. «Оце пощастило!» – подумала лиска та швидше до них. – Ага, спіймалися! Зараз я вас усіх з’їм! Каченятка злякалися, до матері скоріш побігли, кахкають. – Невже з’їси? – питає перната. – Авжеж! А мудра качка зітхнула й каже: – І що то за лисиця, що таких замурзаних каченят їстиме? От колись були лисиці! Поженуть спочатку качок на річку, викупають, а тоді вже їдять. «А хіба ж я дурніша?» – подумала руда. Взяла різку й погнала каченят до річки. А малим того і треба! Пострибали у воду та якнайшвидше попливли до протилежного берега. Лисичка ж тільки їхні хвости й бачила. Ось така невдаха була. Все думала, що хитріших за неї немає. Та знайшлися!