І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Ено Рауд

Ці слова наштовхнули Муфтика на таку несподівану думку.

— Ну, звичайно! — просяяв він і показав на дерева, між яких заклинило авто. — Ви тільки погляньте, як ці дерева чекають не дочекаються пилки! Оте, тонше й сухіше ми спиляємо без особливого клопоту.

Яка проста думка — зітнути одне з дерев. Просто дивовижно, як вони раніше не докумекали до такого рішення.

Тепер вони не квапились. Муфтик шмигнув до фургончика, де знайшов велику дворучну пилу. І робота почалася.

Спочатку пиляли Муфтик і Мохобородько, тоді Муфтик і Півчеревичок, тоді Півчеревичок і Мохобородько, а тоді знову Мохобородько і Муфтик. І коли Півчеревичок підійшов, щоб удруге змінити Мохобородька, з’ясувалося, що стинати вже нічого: сухе дерево з тріском стало падати й гугухнуло на землю. Від нього залишився тільки кривий пень. Мохобородько повагом оглянув стовбур і пробубонів:

— Добули палива на всю зиму.

Але він і сам розумів, що цього разу вони в лісі не залишаться. Прохід до передніх дверцят був вільний, і Муфтик кинув стурбований погляд на ручку. Чи відкриється?

Дверцята фургончика відчинились.

— Машина конче потребує ремонту, —сказав Муфтик і сів за кермо. — До моря, певне, якось доїде. Може, воно й недалечко.

Мохобородько теж забрався у машину.

Ну, рушаймо? — запитав він і відчув, що його охоплює непереборна жага до мандрівки.

Авжеж, — кинув Муфтик.

І Комірчик нібито зрозумів, що знову розпочинається спільна мандрівка, і радісно заскочив у авто.

— А ти чого чекаєш? — здивовано зиркнув Муфтик на Півчеревичка.

Той стояв за кілька кроків од машини. Стояв нерухомо на одному місці, і обличчя його було непроникне. Він міцно стиснув зуби, тримався на місці й пригасливим поглядом дивився на фургончик.

— Слухай-но! — вигукнув Мохобородько. — Море кличе нас, стрибай до нас!

Півчеревичок не відповів. Стояв, як і досі.

Що ж це мало означати? Адже весь час Півчеревичок страшенно поривався до моря. Скільки базікав, як зариється в пісок. А зараз… Що це з ним стряслося? Начебто дрімає стоячки…

— Тобі погано? — запитав Муфтик. Півчеревичок кивнув.

— У мене болить душа, — зронив він.

— Душа? — здивувався Мохобородько. А Півчеревичок зауважив:

— Я не вартий вашої дружби, я остаточно це збагнув. Їдьте, друзі мої. Нехай самота стане мені покарою!

Муфтик і Мохобородько здригнулися.

— Немає такого злочину, щоб тебе карати самотою, — відповів Муфтик. — Можна твердити, що я знаю, що означає самотність.

— Ти врятував нам життя, Півчеревичку, — додав Мохобородько, і в його голосі вчувалася щира розчуленість. — І не для того все-таки, щоб нині так покинути нас?

Півчеревичкове лице пересмикнулося. Він стримував сльози.

— На жаль, я не для вас, — ледве чутно пробубонів він. — Моя провина тяжка, одначе все ж не згадуйте мене лихим словом…

— Півчеревичку! — скрикнув Муфтик. — Не мели дурниць! Це я в усьому винен!

— Ти? — здійняв голову Півчеревичок.

— Звичайно, я, — вів далі Муфтик. — Адже цілком природно, що ти мене вважав вовчим вихованцем. Ти лише поглянь, який я волохатий, волохатий і негарний!

— Я б таке не сказав, — буркнув Мохобородько. — А хіба ми з Півчеревичком — красені, еге?

Повертало на зле — кожен з кумедних чоловічків навперебій звинувачував себе. Півчеревичок нерішуче ступив до авто.

— Дорогий Муфтику, — мовив він. — По-моєму, ти міг би бути чиїм завгодно вихованцем. Ти ж бо такий шляхетний і великодушний, і тим важче мені дивитися тобі в очі.

— Заходь уже сюди, — запропонував Муфтик ламким голосом. — Я тебе дуже прошу.

Нарешті й Півчеревичок усівся в машину.

Муфтик увімкнув мотора й фургончик задки виїхав на лісову доріжку.

Кумедні чоловічки мовчали. Кожен думав про своє. Авто рухалося вперед, поступово збільшуючи швидкість. З мотором, здається, все було гаразд.

— Якщо так буде й надалі, можливо, надвечір дістанемося моря, — сказав Муфтик.

— Дорогою треба б звернути й заскочити в якусь лавку, — зауважив Мохобородько. — Комірчик вельми й вельми голодний, адже він, бідолашний, не їв ягід.

— Що правда, то правда, — додав Півчеревичок. — І купимо про запас і лимонаду.

Так вони розмовляли, відчуваючи, що напруженість поміж ними все ще не минає. Слова лунали якось неприродно й пустопорожньо. Невже так триватиме надалі?

Минуло дві години чи трохи більше, і тоді Муфтик украй насторожився.

— На дорозі люди! — вигукнув і зменшив швидкість.

Мохобородько й Півчеревичок ввіткнулись у переднє віконце фургончика. Дві людини. Двоє чоловіків з нав’юченими до краю подорожніми обладунками.

— Послухайте! — скрикнув Півчеревичок — Адже це краєзнавці!

Так і є — бородань і голомозий. Вони спакували свої речі й, очевидячки, збиралися полишити ліс. Муфтик натиснув на гальма, щоб обговорити становище. Але краєзнавці вже помітили авто й замахали руками.

— Щось хочуть, — припустив Мохобородько.

Муфтик набурмосився. Він не мав особливого бажання зустрічатися з краєзнавцями, та що вдієш, треба ж їхати далі.

Авто підкотило до краєзнавців. Зупинитися? Ні! Муфтик лише показав пальцем назад, даючи зрозуміти, що в машині немає місця. Та при цьому крізь вітрове скло пильно поглянув в очі краєзнавцям. Ну, звичайно, впізнали! І з яким виглядом вони зиркнули на Муфтика! Зрозуміло, вони нізащо не могли уявити, що так званого вовчого вихованця побачать за кермом! Безмежно тупий подив надав обличчям краєзнавців такого вигляду, що Муфтик вибухнув сміхом.

— Ну, після цього не вважатимуть тебе вовчим вихованцем, — сказав Мохобородько.

І він теж не стримався і зареготав. Це був заразливий сміх; незабаром сміявся і Півчеревичок. І раптом вони всі відчули: напруга, яка щойно панувала між ними, — цілком зникла. Краєзнавці лишилися позаду. Мандрівка тривала.

Ліс поступово рідшав. Нарешті, нарешті! Важко було точно сказати, де саме закінчувався ліс і де починається широке поле. Принаймні нарешті кумедні чоловічки вирвалися на рівнину. Вдалині виднілося шосе. Муфтик зупинив авто, щоб вони перед зустріччю з людьми дещо причепурилися. І ледве замовкло татакання мотора, як Мохобородько випалив:

— Послухайте!

Вони сторожко вслухалися. Муфтик одчинив навіть дверцята машини.

Дивовижний далекий гомін…

І Півчеревичок сказав тремтливим од хвилювання голосом:

— Море гомонить.

Ніхто з кумедних чоловічків не вимовив і слова. Майже побожно усі троє вслухалися в таємничий гомін моря.

І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

ПОВІСТЬ-КАЗКА

Для молодшого шкільного віку

КНИГА ЧЕТВЕРТА

Переклав з естонської Олександр Завгородній

Художник Едгар Вальтер

Київ «ВЕСЕЛКА» 1992

ББК 84 Р25

Четверта книжка повісті-казки відомого естонського письменника, лауреата Літературної премії ім. Ю. Смуула про захоплюючі пригоди трьох веселих чоловічків.

Перша і друга книжки вийшли у «Веселці» 1983, третя — 1988 року.

Перекладено за виданням:

Raud Eno. Jalle need naksitrallid. — Tallin:

Eesti Raamat, 1982

Рауд Ено.

Р25 І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько: Повість Для мол. шк. віку