І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Ено Рауд

Муфтик одчинив дверцята холодильника. Овва! Там красувалися кільце ковбаси й кілька сирків. Усе-таки іноді може повезти!

Муфтик, поділившись ковбасою з Комірчиком і закусивши двома сирками, вибрався з машини.

Настав полудень. З високості неба світило сонце, і осінній ліс радісно сіяв.

«Можливо, сонячне проміння зігріває зараз і море», — подумав Муфтик. Та, на жаль, він взагалі не міг передбачити, коли йому поталанить дістатися до моря. Де Півчеревичок і Мохобородько? Чи очікувати їх отут, чи посигналити, розпочати в лісі пошуки друзів?

Чекати, безумовно, простіше. Простіше й зручніше. Та в глибині серця Муфтик знав достеменно, що як не крути, все одно він вирішить за потрібне шукати друзів. Він прагнув діяти, і саме пошук і означав діяння. Ждати зараз Муфтик просто не міг: був дуже збентежений за долю своїх друзів.

І ще одне — коли вовк зграбастав його, хіба ж Мохобородько й Півчеревичок сиділи, склавши руки? О ні, саме навпаки! Вони його шукали! Вони його навіть знайшли. І, очевидячки, зараз усі втрьох млосно вилежувалися б на прибережному морському пісочку, якби тоді краєзнавці не встромили свого носа… Півчеревичок і Мохобородько ні в якому разі не кинули його напризволяще. Півчеревичок навіть ставив на карту своє життя, щоб звільнити його з вовчої неволі. Ох, дорогий, любий Мохобородьку! Ох, дорогі, милі друзі, де ж ви зараз?!

Муфтик одкинув гілля з машини і поспішив усістися за кермо.

— Рушаймо, Комірчику!

Собача згідливо заметляло хвостиком, і Муфтик завів мотора.

Авто помалу покотилося. Кумедний чоловічок стримувався, щоб не занадто газувати. Не поспішати! Треба їхати стиха й мудро! Якщо поспішатиме, не зможе роздивитися до пуття; поспішаючи, міг би легко проминути Півчеревичка й Мохобородька та й взагалі не помітити їх.

Муфтик часто зупиняв авто, давав довгі гудки й потому прислухався. Тиша. Стояла тиша. Проте маленький чоловічок не занепадав духом. «Сирена фургончика відлунює, звісно, далі, ніж вигукування, — думав він. — Цілком можливо, що друзі почують його тутукання, а він їхніх голосів — ні. Варто бути терплячим. І головне — не поспішати!»

Поїздка тривала.

Боже, поможи, щоб тільки на сирени фургончика не вигулькнули краєзнавці! Та які ж бо вони взагалі краєзнавці — сприйняли його, Муфтика, за вовчого вихованця! Сміховина та й годі! У них же має бути могутня уява! Невже й справді уява може настільки засліплювати людину, що вона починає бачити лише те, що жадає бачити? Можливо, й справді. Але він, Муфтик, просто згоряє від нетерпіння зустріти Мохобородька й Півчеревичка, та нічого не бачить, окрім безлюдної лісової стежини, що звивається між дерев. Коли уява робить дивні дива, мав би з’явитися за наступним закрутом дороги хоч один із його дорогих друзів. І хоч би він знав, що це лише уява, він дуже зрадів би.

Небавом дісталися до повороту. Муфтик зменшив швидкість. Адже повороти завжди небезпечні навіть при повільній їзді, бо ніхто ніколи не знає, що чекає тебе за вигином дороги. Ось так. Нарешті закрут шляху лишився позаду.

І тоді скреготнули гальма.

Муфтик пополотнів. Його руки судомно стиснули кружало керма. Він був вражений силою своєї уяви.

Яка ж бо правдива картина, породжена уявою!

Посеред дороги, за якихось десять кроків попереду, стояв Мохобородько. Стояв, наче живий. Буцімто справжній. Немов справжній колишній Мохобородько, Муфтик непорушно сидів за кермом, не відводячи свого погляду ні на мить од постаті Мохобородька. Точнісінько він! Хто міг би подумати, що сила уяви може мати неймовірну силу! Але це просто надприродна пригода!

Мохобородько радісно всміхався і в той же час якось сумно. Муфтик уже цілком опанував собою від першого переляку й усміхнувся Мохобородькові. В його усмішці були радість і смуток. Він був радий, що може дивитися на свого друга. А зажурений Муфтик був тому, що боявся, якби уявний образ не зник будь-якої миті.

А може, цього разу витанцюється так: він зуміє настільки напружити уяву, що Мохобородько маячитиме в нього перед очима? Чи не змогла б сила думки перетворити видіння в дійсність? Якби зараз Мохобородько підійшов… Підійшов і сів у машину… Заговорив би з ним… Якби він, Муфтик, дуже-дуже цього захотів, чи не стало б це можливе?

Ледве Муфтик так подумав, як Мохобородько попрямував до фургончика.

Муфтикове серце мало не вискакувало від радощів! Таки вплинула сила думки! Ой любий Мохобородьку, ой дорогий друже!

Нарешті Мохобородько опинився біля авто. Він підняв руку. І дверцята фургончика відчинились.

Дверцята відчинились! Муфтика охопило сум’яття. Невже уявний образ здатен одчинити дверцята? Навряд. Уявний образ просто зумів би ввійти крізь зачинені дверцята. Адже вони були навстіж, і Мохобородько прошмигнув у машину.

— Нарешті, нарешті! — вигукнув Мохобородько. — Я уже майже втратив надію.

— Я теж, — зронив Муфтик.

— Тобі сяйнула гарна думка — посигналити, — вів далі Мохобородько. — Інакше навряд чи ми зустрілися б.

Муфтик мовчав. Нарешті він зрозумів, що перед ним стоїть не хто інший, а справжній Мохобородько. Це не був уявний образ, а живий-живісінький Мохобородько. І щоб остаточно переконатися у цьому, Муфтик міцно обійняв свого друга.

— Бідолашний Муфтику, — розчулився Мохобородько, побачивши обшарпану Муфтикову муфту. — Ох і настраждався ти!

— Та вже нічого страшного, — стримано мовив Муфтик. — А де Півчеревичок?

Мохобородько не відповів на це.

— Може, поїдемо далі, — тихо запропонував він.

Але Муфтика охопила тривога.

— Хіба ви з Півчеревичком були не разом? — запитав він. — А що як з ним щось трапилось?

— Спочатку ми були разом, — пробубонів Мохобородько. — А потім…

Він просто не міг казати правду Муфтикові. Адже не міг просто так розповісти, що Півчеревичок почав вважати Муфтика вовчим вихованцем і через це вирішив покинути їх. Це завдало б Муфтикові страшного удару.

— А потім? — збуджено вимагав Муфтик.

— Потім ми розійшлися.

У голосі Мохобородька звучав чужий тон, який насторожив Муфтика. Його занепокоєння не минало, а ще більше зросло.

— Чому ви розійшлися?

— Тому, що… Мохобородько підшукував слова.

— прошу тебе! — вигукнув Муфтик. — Не приховуй від мене нічого! Моє серце віщує зле, і від невідомості просто боже­волію.

— Коли ми розійшлися, принаймні Півчеревичок був при здоров'ї, — Мохобородько намагався вгамувати Муфтика.

— А чому ж ви розійшлися? — повторив Муфтик своє запитання.

Мохобородькові стало не по собі.

— Їдьмо далі, — безпорадно кинув він. — Це мудрована річ, яку я, власне, й сам до пуття не збагну.

Муфтик дав газ, але на його серці, як і раніше, лежав камінь. Як це можливо, що Мохобородько й Півчеревичок полишили одне одного і самі не розуміють цього до пуття? Тут щось темне…

По хвилі Муфтик почав сигналити