Вогонь і крига - Ерін Хантер
— Там! — відповів Вогнесерд, рушаючи у протилежний бік.
— Ну гаразд, — Попелапка збігла вниз схилом і промчала через улоговину до Вогнесерда, розкидаючи навсібіч опале листя.
Сіросмуг підстрибнув і спіймав листок, що неквапливо пролітав перед його носом. Задоволено замуркотівши, притиснув його до землі й тільки тоді побачив, що Орляколап здивовано витріщився на нього.
— Ем… Ніколи не уникай нагоди потренуватися, — швиденько порадив йому Сіросмуг.
Четверо котів ішли на знайомі запахи до Сонячних Скель. Поки вони вийшли на відкриту місцину, сонце вже підбилося ген понад дерева. Попереду із м’якої землі випинався кам’янистий схил, увесь поораний тріщинами. Котам довелося примружуватися, щоб дивитися на нього. Після лісового затінку сонячне світло, відбите від каміння, просто засліплювало.
— А ось і Сонячні Скелі, — кліпаючи, оголосив Вогнесерд. — Гайда!
— Мурр-ррр! Так гарно! — промурчала Попелапка, збігаючи вгору кам’яним схилом. Вогнесерд подумки з нею погодився. Камінь був дуже теплий і приємний після крижаної лісової землі.
Вони присіли відпочивати на верхівці, з якої далека сторона круто збігала вниз — до лісу. Вогнесерд дослухався до лагідного плюскотіння річки, що огинала межі угідь Річкового Клану, плинучи з височин. Вона проходила повз самісінькі Сонячні Скелі, а тоді повертала, поступово глибшаючи, на землі Річкового Клану. Зараз він заледве її чув — мабуть, вода дещо спала через суху погоду.
Вогнесерд потягнувся, насолоджуючись нагрітим каменем під собою і м’яким сонячним теплом, яке заплутувалося в його шубці. Він замружив очі, почуваючись невимовно гордим від того, що зараз лежав саме тут, на місці, до якого цілі покоління Громових котів приходили зігрітися і яке вони обстоювали у численних битвах.
Сіросмуг приєднався до нього.
— Ну ж бо, — нявкнув він двом новакам. — Насолоджуйтеся сонцем, поки воно є. У нас попереду буде ще вдосталь холодних і вогких днів.
Обоє новаків повдягалися поруч зі своїми наставниками і замуркотіли, відчуваючи, як їхня шерсть просякає теплом.
— То це тут загинув Рудохвіст? — запитав Орляколап.
— Так, — обережно відповів Вогнесерд.
— А де Тигрокіготь помстився за його смерть, убивши Дубосерда? — подала голос Попелапка.
Вогнесердове хутро настовбурчилося, коли він пригадав, що Круколап розповідав про ті події. За його словами, Рудохвіст був відповідальний за смерть Дубосерда, а тоді Тигрокіготь убив Рудохвоста, воєводу власного Клану. Вогнесерд відігнав неспокійні думки і відповів просто:
— Саме тут.
Двоє новаків затихли і благоговійно поглянули на камінь.
Раптом Вогнесерд почув якийсь шум. Він нашорошив вуха.
— Тссс! — прошипів. — Що ви чуєте?
Обоє новаків також прислухалися.
— Здається, я чую, як щось шкряботить, — прошепотів Орляколап.
— То може бути полівка, — пробурмотів Сіросмуг. — А можеш сказати, звідки долинає звук?
— Звідтіля! — нявкнула Попелапка, підриваючись на рівні.
Шкряботіння спершу стало гучним, а потім зникло.
— Гадаю, вона тебе почула, — зауважив Вогнесерд.
Попелапка почувалася ні в сих ні в тих. Орляколап радісно замуркотів із такої незграбності своєї сестри.
— То нічого, — нявкнув Сіросмуг. — Тепер ти знаєш, що підкрадатися треба повільно та тихо, а надто до полівок. Вони прудкі!
— Сядь і слухай, — порадив Вогнесерд. — Коли ми наступного разу щось почуємо — розберися, де воно шарудить, а тоді починай дуже повільно підкрадатися. Миша може почути навіть шелест твоєї шерсті, тож краще їй думати, що то просто гуляє вітер.
Коти залишилися на місцях, ніхто не наважувався поворухнутися, аж поки знову не почулося шарудіння. Вогнесерд прищулив вуха, підвівся і поповз уперед, безгучно ступаючи лапа за лапою, аж поки не дістався до маленької тріщини, що збігала униз каменем. Там спинився. Шарудіння не стихало. Вогнесерд визирнув уперед і сягнув передньою лапою в розколину. Він підхопив жирну полівку, яка ховалася у затінку і жбурнув її на яскраво освітлений камінь. Вона пискнула, приземлившись, але удар об камінь оглушив її, тож Вогнесерд швиденько з нею впорався.
— Ого! — нявкнула Попелапка. — Я теж так хочу!
— Не бійся, матимеш іще не одну нагоду. А зараз повертаймося до лісу, — нявкнув Сіросмуг.
— А ми більше полювати не будемо? — запротестувала Попелапка.
— Ти чула писк цієї полівки? — нявкнув Вогнесерд. Попелапка кивнула. — От і кожна жива істота біля цього каменя його чула. Якийсь час здобич буде ховатися. Слід було її вбити, перш ніж вона встигла пискнути.
Сіросмуг весело задер вуса.
— Зауваж, не я це сказав, — промуркотів він.
Вогнесерд затис у зубах мертву полівку, і коти спустилися зі схилу та побрели до лісу. Після яскравого тепла Сонячних Скель у лісі було прохолодно, незважаючи на те, що наближався сонцепік. Вогнесерд відчув нові помітки на межі з Річковим Кланом. Відразу ж біля них земля спускалася вниз до річки.
Біля Орляколапа пролетів листок. Молодий котик негайно підстрибнув і спіймав його передніми лапами. Тоді приземлився, явно задоволений собою.
— Чудово! — похвалив його Сіросмуг. — Із полівками в тебе проблем не буде!
Тепер Орляколап став іще щасливіший.
— Спритно впіймав, Орляколапе! — нявкнула Попелапка. Вона турнула братове плече носом, а тоді знову повернула голову до лісистого схилу.
— Річка сьогодні тиха, — не випускаючи з рота полівку, пробурмотів Вогнесерд.
— Тому що вона замерзла, — зраділо нявкнула Попелапка. — Мені крізь дерева видно!
Вогнесерд випустив здобич.
— Замерзла? Зовсім? — він і собі витріщився на підніжжя схилу.
Унизу поблискувала річка — крижана і спокійна. Попелапка має рацію? Вогнесерд відчув нетерпляче поколювання в лапах. Він ніколи раніше не бачив замерзлої річки.
— А можна глянути? — запитала Попелапка.
Не чекаючи відповіді, вона кинулася повз мітки. Захват Вогнесерда перетворився на паніку, коли він побачив, як маленька сіра киця зникає в угіддях Річкового Клану. Покликати її він не міг — не хотів привертати увагу Річкових патрулів, які могли вештатися поблизу. Але її слід було завернути. Покинувши полівку на землі, він помчав за нею, Сіросмуг і Орляколап не відставали.
Вони наздогнали її вже на самому березі. Річка і справді майже замерзла, лише вузенький канал темної води прудко плинув між двох масивних крижаних берегів. Здригнувшись, Вогнесерд пригадав Білокігтя. Він уже збирався запропонувати їм піти, коли це помітив, що Сіросмуг прищулив вуха.
— Водяна полівка, — прошипів сірий вояк. І справді, просто під лінією криги, біля берега метушилася маленька полівка.
Вогнесерд глянув на Попелапку та Орляколапа, непокоячись, щоб вони, бува, не спокусилися на таку маловартісну здобич. Але жоден новак ані зворухнувся. На мить Вогнесерд відчув полегшення, а потім у нього все похололо всередині, коли він побачив, що Сіросмуг ступив на кригу, підбираючись до здобичі.
— Назад! — зашипів Вогнесерд.
Було вже пізно. Крига під лапами Сіросмуга жахливо тріснула і провалилася. Верескнувши, Сіросмуг пішов під воду. Якусь мить він