Вогонь і крига - Ерін Хантер

Він пройшовся тереном, гадаючи, чи Попелапка вже прокинулася. Ряболиця виповзала з вузенького входу до ясел. За нею вилізло плямисте кошеня, потім ще двоє. Четверте кошеня перечепилося і бухнулося на землю.

Ряболиця підняла його за карк і лагідно звела на рівні. Ніжність, із якою вона це робила, знову повернула Вогнесерда до його сну. Певно, його мама робила те саме.

Вогнесерда охопили жорстокі заздрощі, коли він подумав, що у всіх цих котів є те, чого немає у нього, — спільне походження з Клану. Вогнесерд завжди гордився своєю відданістю Клану. Дикі коти прийняли його до себе, подарувавши життя, якого він нізащо б не пізнав, якби зостався кицюнею. Вогнесерд і досі був відданий — ладен був померти, захищаючи Громовий Клан, — от тільки ніхто у Клані не розумів і не поважав його походження. І йому здавалося, що кицька, яку вони зустріли вчора, зрозуміла б. Із болем у серці подумав, що вони разом могли б багато чого згадати.

Вогнесерд почув позаду себе важкий поступ Сіросмуга. Він повернувся і привітався з другом, витягнувши голову, щоб торкнутися його носа. А потім запитав:

— Можеш на сьогодні взяти Попелапку до себе? Сіросмуг спантеличено глянув на Вогнесерда. — Нащо?

— Та нічого особливого, — якомога буденніше відповів Вогнесерд. — Просто хотів перевірити дещо, що я бачив учора. Але ти за Попелапкою приглянь, вона не надто слухняна. Власне, очей із неї не спускай, а то чкурне ще куди-небудь.

Сіросмугові вуса радісно поповзли вгору.

— Звучить як виклик! Хай там як, це піде на користь Орляколапові. Він кроку не ступить, поки його гарненько не обміркує.

— Дякую, Сіросмуже! — і Вогнесерд рушив до виходу з табору, поки його друг, чого доброго, не вирішив запитати, куди він усе-таки зібрався.

Коли за деревами завидніли угіддя Двоногів, Вогнесерд припав низенько до землі. Відкрив рота і вдихнув холодне ранкове повітря. Ані сліду від патруля Громового Клану, ані натяку на запах Двоногів. Він трохи розслабився.

Повільно наблизився до живоплоту Двоногів, за яким учора зникла кішка. Підійшовши впритул, він трохи завагався і, роззирнувшись, знову принюхався. Тоді стрибонув, одним легким рухом опинившись на вершечку живоплоту. Жодного Двонога. Лише порожній садок та якісь квіти з різким запахом.

На гребені кущів Вогнесерд почувався незахищеним. Гілка нависала низенько над його головою. Листя вже облетіло, але все ж там була краща схованка. Він нечутно вистрибнув на неї і приліг, притиснувшись до шорсткого сучка.

Вогнесерд бачив невеличкі гнучкі дверцята на вході до оселі Двоногів. Він і сам такими користувався, коли був кошеням. Вогнесерд втупився в них, сподіваючись, що ось-ось його сестра просуне туди голову. Сонце повільно піднімалося вранішнім небом, але він усе одно почав мерзнути. Волога гілка витягувала з його тіла тепло. Мабуть, Двонога тримали його сестру під замком. Зрештою, їй скоро народжувати. Вогнесерд лизнув лапу і замислився про те, щоб повернутися до табору.

Раптом він почув гучний гуркіт. Вогнесерд підвів очі й побачив, як його сестра вистрибує крізь дверцята. Шерсть на її хребті вичікувально настовбурчилась, і Вогнесерд заледве стримався, щоб не зістрибнути до неї в садочок негайно. Він знав, що злякає її достоту, як учора. Зараз від нього пахло лісовим котом, а не милою кицюнею.

Вогнесерд почекав, поки його сестра дійде до краю трави, тоді прокрався до самого краєчка гілки і нечутно зісковзнув на вершечок живоплоту. Потім зістрибнув у кущі під ним. Від запаху кішки до нього знову повернулися спогади сну.

Як привернути її увагу, не злякавши? Він відчайдушно порпався у своїй пам’яті, намагаючись пригадати, як звали його сестру. Але пригадав лише власне ім’я з тих часів, коли був кицюнею. Тож він лагідно покликав її з кущів:

— Це я, Рудько!

Кицька вклякла на місці й роззирнулася. Вогнесерд глибоко вдихнув і вийшов із кущів.

Очі кицьки розширилися від жаху. Вогнесерд розумів, яким він їй здається — худий, дикий, пропахлий гострими запахами лісу. Вона вигнула спину і люто зашипіла. Вогнесерд не міг не замилуватися її сміливістю.

Нараз він пригадав ім’я своєї сестри.

— Принцесо! Це я, Рудько, твій брат! Ти пам’ятаєш мене?

Принцеса залишалася напруженою. Вогнесерд гадав, що зараз вона намагається збагнути, звідки йому відомі ці імена. Він делікатно припав до землі, і в його грудях теплом розтікалася надія, адже вираз мордочки його сестри повільно змінювався зі страху на цікавість.

— Рудько? — Принцеса насторожено і здивовано понюхала повітря. Вогнесерд зробив обережний крок уперед. Принцеса не зворухнулася, тож він підступив ближче. Його сестра все стояла, аж поки він опинився від неї мало що не за одну мишу.

— Ти пахнеш не як Рудько, — нявкнула вона.

— Я більше не живу із Двоногами. Тепер я живу в лісі із Громовим Кланом. І від мене пахне, як від них. «Та вона ж, певно, ніколи й не чула про Клани», — збагнув Вогнесерд, пригадавши, що сам він цього не знав, аж поки не зустрів у лісі Сіросмуга.

Принцеса витягла носа вперед і обережно провела мордочкою по його щоці.

— Проте ти досі пахнеш нашою матір’ю, — промуркотіла вона сама до себе. Її слова сповнили Вогнесерда щастям, аж поки її очі не звузились і вона не відступила назад, недовірливо прищуливши вуха.

— Нащо ти прийшов? — запитала вона.

— Я бачив тебе вчора в лісі, — пояснив Вогнесерд. — І мені захотілося повернутися, щоб поговорити з тобою.

— Чому?

Вогнесерд здивовано зиркнув на неї.

— Бо ти моя сестра!

Адже вона теж повинна щось до нього відчувати?

Якусь мить киця уважно його вивчала. На превелике Вогнесердове полегшення, насторожений вираз зник із її мордочки.

— Ти дуже худий, — несхвально нявкнула вона.

— Мабуть, я худий як на кицюню, але не для Клану… не для лісового кота, — відповів Вогнесерд. — Мені сьогодні снився твій запах. Я снив про тебе, про наших братів і сестер, і… — він затнувся. — Де наша мама?

— Вона досі живе зі своїми домашніми, — відповіла Принцеса.

— А..?

— …наші брати і сестри? — випередила вона запитання. — Більшість із них живуть поблизу. Я час від часу бачу їх у садочках.

Вони трохи помовчали, а тоді Вогнесерд запитав:

— Ти пригадуєш м’якеньку підстилку в корзині нашої матері?

Він відчув докори провини за таку варту кицюні тугу за комфортом, але Принцеса промурчала:

— О, так. Якби ж і я на такій привела своїх кошенят.