Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко

Він стояв біля афішної тумби, що рясніла різними розпорядженнями міської думи, поліцейського відділка, які забороняли робити те й те, лякали штрафами і буцегарнею. Знічев’я обійшов довкола тумби й натрапив на кольорове оголошення:

Только один день!

ПРОЕЗДОМ ИЗ КОНОТОПА В СТАМБУЛ!

Любимец короля Непала и алжирского бея,

всемирно известный факир

СИДИ-БЕЙ-ЛЕЖИ-ИБН-ЗАДЕ!

В ПРИСУТСТВИИ ПУБЛИКИ

СОЖЖЕНИЕ ЖИВОЙ ЖЕНЩИНЫ!

Спешите увидеть!

Ілько аж підскочив від захоплення. Потрапити б туди, жбурнути з гальорки листівки! Та чи потрапиш, коли «только один день!»? Певно, всі квитки розібрали.

Тонконогий фертик у картатих штанях, крутячи в руці поліровану тростину, підстрибує півником до тумби. Оббігає довкола раз-вдруге, безцеремонно штурхонувши Ілька.

— Ей, отроче! — чує Ілько і повертає голову.

На нього дивився Агафон:

— Хочеш гривеника заробити?

— Не відмовився б.

Тоді біжи он до отця-комірника, — кивнув на собор, — скатки, що від пене. Він тобі дасть ось таких листків.

— Мало, ваше преподобіє, гривеничка.

— В святому ділі не торгуються!

— Я сирітка. Їсти хочу, — заскімлив Ілько.

— Добре! Набавлю дві копійки. Тільки щоб одна нога там, друга тут! Ти грамотний? — раптом поцікавився.

— Ні, ваша милість.

— Ось таких хай дасть, — показав листок.

Одержавши в отця-комірника стосик, Ілько бігом кинувся назад. І дванадцять копійок — гроші, на дорозі не валяються. Та раптом на бігу зупинився, наче спіткнувся об щось «А що, як… — блискавкою майнула думка, — перемішати свої листівки з цими листками, і хай той монах роздає!»

Служба закінчилась. З собору почали виходити віруючі: одні збиралися групами тут же, на подвір’ї, і про щось жваво гомоніли, інші хрестилися і поспіхом йшли геть. Низенький панок з широкими грудьми, неприродно великою головою і задертими вгору вусами, нетерпляче махаючи важкою тростинкою із залізним наконечником, зупинився, роззираючись навкруги, і, угледівши монаха Агафона, попрямував до нього:

— Що ж ти, халамиднику, у святому храмі політику проповідуєш?

— На те воля господня, — спокійно відповів той.

— То ти, видать, соціаліст! Поліція, поліція! — заверещав несамовито.

Агафона і низенького панка оточили з усіх боків, і саме в цю мить, наче з-під землі, вигулькнув городовий поліцейський.

— Ро-зій-ди-и-сь! — владно наказав. — Що тут?

— Ось він, — тикаючи тростиною на Агафона, виступив наперед панок, — роздає віруючим листівки! Візьміть… поцікавтеся! — і подав поліцейському зеленкуватий аркуш.

— Ваше благородіє! Ваше благородіє! — враз схопився на ноги монах. — Які ж це листівки? Це святе послання владики нашого!

— Що ти мелеш! — дико заревів той і почав читати: — Росій-сь-ка со-ці-ал-де-мок-ра— тич-на робітнича пар-ті-я…

— Яка російська! Яка демократична! — захвилювався монах і, нахилившись, схотів із тоненького вже стосика листівку. — Російська соціал… Що таке! Ні, ні, це мені хтось підкинув!.. А-а-а, — згадав про Ілька і рвонув з місця від поліцейського, але той, певно, передбачав це і вчасно встиг схопити його за руку.

— Ні-і-і, голубе, постривай! — і щосили засюрчав у свисток.

Ілько, скориставшись метушнею, ноги на плечі — тільки його й бачили. Завдання групи він виконав! Це ж балачок місту, вважай, на місяць вистачить: монахи роздають парафіянам листівки соціалістів.

— Ну, опівнічники, відпочили трохи і за роботу! — рішуче підводиться Булавіна.

Ілько й Оленка стали один проти одного по обидва боки столу. Дівчина кладе на металічну дошку аркуш чистого наперу, Ілько котить по ньому валик — і листівка готова. Оленка в ту ж мить проводить щіточкою, змоченою друкарською фарбою, по дошці, кладе чистий аркуш паперу, і знову з легким шурхотінням покотився валик.

Ілько вже справжній майстер. Важливість друкованого слова для трудового люду він добре розуміє. І яке то щастя, яка радість для нього своєю працею, своїми діями бути причетним до боротьби з ненависним царатом…

Над Києвом другий тиждень ні хмаринки, а все прагнуло дощу. І схоже було, що він от-от проллється над пустирями, яругами, вибалками та вишняками, над університетом та Інститутом благородних дівиць, над Ботанічним садом та Астрономічною обсерваторією і над оселею, де, ув’язнений нестерпною спекою, змушений сидіти й чекати вечора Шкалик. Тоді він поплентається на Олександрівську, в більярдну, що поруч з рестораном «Фіало». Кожного вечора зустрічався там з дідом Грицаєм, агентом охранки, доповідав про результати пошуку тієї клятої жіночки. Поки що нічого — сховалася чи й з Києва виїхала. Але у розпач не впадав — колись-таки вислідить! Не перший рік в поліції служить.

У невеличкому залі, за квадратними столиками, як завжди, — гамір, вереск п’яних дівиць, брязкіт посуду, крики замовників і офіціантів.

Шкалика тут знали і побоювались — філер!

Він поминув зал і увійшов в більярдну, де точилися баталії. Грали на гроші, на вино.

— Кукурікати тобі, дитинко, під цією шкатулкою! — заганяючи в лузу черговий шар і насмішкувато дивлячись на діда Грицая, проказував Яшка Одноокий.

— Не поспішай, Яшо! — натираючи крейдою кий, застеріг Грицай. — Курчат восени рахують!

— А-а-а, ваші благородія! — побачив Яшка Шкалика. — Чого такі зажурені?

— Відчепись! — нахмурився той і, кивнувши дідові, сердито пішов геть.

— Вони сьогодні сердиті!

— Служба, Яшо! Видно, прочухана дістав од начальства, — ліниво проказав Грицай, розгладжуючи пишні вуса. По виразу обличчя Шкалика він уже зрозумів, що нічого втішного той не скаже йому й сьогодні.

Яшка виграв — дід Грицай поліз під більярд і, супроводжуваний сміхом присутніх, кукурікав.