Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Іван Андріанович Багмут

Напружений день і безсонна ніч давала мені повне право на відпочинок, але я відчував, що не можу кинути свого поста. Я не пішов додому, а залишився біля того ставка, з якого мали сьогодні виловлювати рибу. Воду вже спущено, реманент для роботи був на місці, скоро мали прийти рибалки. Примостившись під перекинутим шапликом для купання риби, я примружив очі, стежачи за Пуголовицею.

— Чи витримаю я без сну дві доби? — запитав я себе, бо твердо вирішив не спускати з Пуголовиці очей весь день і наступну ніч. Та мої побоювання були марні: Пуголовиця чергував ніч і тепер мав відпочивати півдня. Я зрозумів це, коли він витяг пару коропів, що на мотузку були спущені в воду, і почвалав додому.

Склепавши повіки, я лежав під шапликом, коли раптом почув оклик:

— Ей, ви! Добродію!

Неприємно вражений тим, що мене розбудили, і підкреслено іронічним зверненням, я незадоволено муркнув і розплющив очі. Переді мною стояла худа, з нервовим блиском в очах, ще досить молода кішка. Хвилину я вагався — вилаяти нахабу чи, навпаки, убити її ввічливістю, вірніше ввічливим презирством, і спинився на останньому.

— Я слухаю вас,— промовив я байдужим тоном.

— Що вам зробив мій син?! Навіщо ви ошельмували його?! — почала вона на високій ноті, з кожною новою фразою все більше й більше підвищуючи голос.— Яке ви маєте право втручатися в життя сина?! Виховуйте своїх дітей! Своїх дітей!

— В чому справа? Я нічогісінько не розумію,— промовив я стримано, хоч істеричне вищання незнайомої кішки мене нервувало.

— Ах, ви нічого не розумієте! А хто глузував з мого сина? Хто називав його стилягою? Хто називав його кислооким?

Я не міг стримати усмішки:

— То ви он про що? Ви — мати того кошеняти?.. Цікаво...

— Ах, вам цікаво! — перекривила вона мене,— Вам цікаво! Так, я мати того кошеняти! Мати! І не дозволю, щоб з моєї дитини знущалися! Не дозволю, щоб ображали мою єдину дитину!

— Прошу Вас не кричати,— скривився я.— Ви виховали паразита і тепер лаєте мене за те, що я називав ваше кошеня так, як воно того заслуговує,— стилягою-паразитом.

— Тю на вас! Я виховала паразита! То воно ж ще дитина. Я люблю своє дитя і хочу, щоб воно бачило в житті тільки радість! Так, я не дозволяю своїй дитині працювати! Досить того, що я мучусь, не вилажу з роботи, то нехай хоч дитина поживе як слід, не знаючи турбот, не знаючи праці!

— Дитина? — засміявся я — Та всі ровесники вашої дитини прекрасно ловлять уже мишей!

— Для матері дитина — завжди дитина, якого віку вона не була б.

Я з жалем дивився на цю дурну істоту. А скільки є матерів, що отак по-дурному люблять своїх дітей, псують їх, завдають їм непоправної шкоди.

Кішка продовжувала істерично кричати, доводячи свою любов до сина, а я шукав слова, які найболючіше вдарили б її і водночас показали б її глупоту. Почекавши, поки вона видихалась, я спитав:

— А ви задумувались, чого ваше кошеня таке шолудиве? Ви порівнювали його з іншими кошенятами? Чому в нього такий жалюгідний вигляд?

Кішка враз зів'яла.

— Здоров'я у нього слабе. Це таке мені горе! І чому в нього слабе здоров'я? — промовила вона таким голосом, що мені стало її жалко.

— М'язи слабі, бо не ловить мишей, а мишей не ловить, бо м'язи слабі,— сказав я з сарказмом.— Невже вам приємно дивитися, що всі кошенята як кошенята, а ваше таке кволе...

Кішка раптом заплакала.

«Чорт їх носить тут, цих істеричок!» — вилаявся я в думці і похмуро чекав, що буде далі. Та моє мужське серце довго не витримало, вже через хвилину я, хоч і холодно, але озвався до неї.

— Ну, чого ви?..

— Допоможіть мені...— простогнала вона. — Я не знаю, що з ним робити… Як мені виховати його?

— Виховувати дітей треба тоді, коли впоперек лави лежать, а коли вздовж,— то вже пізно...— проказав я прислів’я, яке чув од людей.

— Молю вас, порадьте, що мені робити?

— Що я можу вам порадити? — знизав я плечима.

— Ви такий освічений! Ви так багато бачили в житті! Ви буваєте в товаристві вчених. — В її очах блиснула надія.— Скажіть, що ви зробили б на моєму місці?

— Я?.. Гм... Справді, що я зробив би?..— Хвилину я думав, що треба було б зробити на місці цієї нещасної, і раптом відповідь знайшлася.— Не дав би йому їсти!

— Як?! — скрикнула вона.

— А отак! Не дав би та й усе!

Кішка хвилину дивилася на мене, потім зітхнула і пішла геть.

«Сама винна»,— подумав я і, добре вмостившись, ліг спати.

Незабаром мене розбудив гомін — прибули робітники на чолі з директором і професором. Хоч як хотілося мені спати, але я не втерпів, щоб не подивитись на перший