Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Іван Андріанович Багмут

— А як прочитає хто?

— А ми теж не дурні. Я писатиму, що такого ось числа о такій ось годині чекаю приїзду тітки. Це означатиме, що я чекатиму тебе.

— Ага, зрозумів. Тепер скажи мені якийсь номер машини,— засміявся Пуголовиця.

— Пиши.— І він назвав номер.— Сміху буде...

— А чий же це номер?

— Потім узнаєш...

Ракша сів у свою півторатонку і рушив по шосе. Пуголовиця довго стояв, задоволено всміхаючись, мабуть, підраховував майбутні прибутки. Я ледве стримав себе, щоб не видерти його безсоромні очі. А це здорово! Коли не матиму ніяких засобів боротьби, я зроблю це! Піду на таран!

По дорозі до рибалок я склав собі план дій. Перше — негайно організувати стеження за поштою. У листоноші була досить освічена кішка, яка могла б легко перевіряти всю кореспонденцію, що йде у наш виселок. Друге — я повинен негайно навчитися писати і розповісти всім, хто такий Петренко, хто такий Ракша і яку підлість вони задумали. Швиденько я добрався до рибалок. Не гаючи часу, скочив иа машину, що саме йшла до висілка, і за кілька хвилин був дома.

Не молода, але симпатична кішка листоноші сказала мені, що нічим допомогти не може. Катя, яка розносить листи, одержує їх у конторі і несе по квартирах, не заходячи додому.

— А що в сумці, я не бачу,— кокетуючи, промовила вона.

— А хто працює в конторі?

— Ничипір.

— А, старий заводій! Ну, ми, з ним домовимось,— впевнено сказав я.

— Але ж він неграмотний,— підрізала мої надії кішка. І, бачачи мою розгубленість, додала: — Ничипір не хотів працювати над собою, а в нього були неабиякі здібності. Я знала його замолоду. Все йому легко давалося, і він одніж працювати, розлінився. А яким авторитетним котом міг би він бути!

Для годиться я співчутливо зітхнув, але мене зараз цікавив не життєвий шлях Ничипора, а викриття Пуголовиці. — То що ж робити? — з відчаєм у голосі промовив я.

— Я вам допоможу, дам Ничипорові помічника, який, я певна, вам сподобається і виконає ваше завдання. Я пошлю в контору свого сина — Сіренького, який зараз працює у дитячому садочку.

— О! Отого літературознавця? — зрадів я.

— Так.

Це була блискуча кандидатура, і я наговорив матері стільки компліментів, що вона аж засоромилась.

Закінчивши цю справу, я пішов додому і з незнаним досі хвилюванням почав готуватися до навчання. Олівець лежав на столі, тут же лежав блокнот. Я взяв у зуби олівець і відчув, що внутрішнє тремтіння досягло такої сили, що перейшло в фізичне. А справді, хіба це не найважливіший момент в моєму житті.?. Писане слово! Я навчуся писати і передам тим, хто не розуміє моєї мови, свої думки, свої знання!

Усвідомивши, що моє хвилювання йде від величності моменту, я заспокоївся.

— Будемо починати! — промовив я урочисто і, тримаючи олівець у зубах, провів першу риску для літери «П», бо я поставив собі за мету написати сьогодні два слова: «Пуголовиця — злодій».

Перша риска вийшла дуже гарна, друга теж була непогана, але щодо першої не зовсім рівнобіжна. Коли ж я з'єднував обидві риски перекладиною, нехотя махнув хвостом, і вийшло ось що.

Я знав, що це літера «П», але можна подумати, що це «Н». Моя біда полягала в тому, що я неприродно тримав голову і дивився лише одним оком, через те літера виходила недосконала. Я ще кілька разів спробував написати першу літеру прізвища Пуголовиці, але щоразу зазнавав невдачі.

Мене пойняв розпач. Виходить, мої надії марні. Та й справді — невже я найрозумніший кіт з усього нашого царства? Я кинув олівець і сидів, як у летаргічному сні.

Нараз блиснула думка:

«Ану, спробую тримати олівець у лапі!»

Надія повернулась до мене. Я схопив олівець обома лапами. Тепер мені було добре видно, як і куди йде риска, але папір рухався, бо лапи були зайняті, придавити його було нічим, і риска знову полізла навкоси. Вийшло щось схоже на літеру «у» з перекладинкою вгорі.

«Спробую тримати олівець в одній лапі!» — не здавався я, і — о радість! — я написав би чудову літеру, якби в останню секунду не вдарив себе хвостом по ребрах. До того ж так заболіла од цієї праці лапа, що я лише через півгодини заходився писати другу літеру. Написавши, нарешті, аж три літери, я зненацька глянув на годинник і скрикнув од здивування: минуло чотири години відтоді, як я взяв олівець, а мені здавалось, що я писав лише кілька хвилин.

Перепочивши, я написав ще одну літеру. Вже й повечоріло. Незабаром загуркотіла машина, і в кімнату ввійшли професор, Кость і його дружина. Скоро прийшла з садочка і Лена. Я сів на вікні і чекав, поки хтось прочитає мій перший твір. Ждати довелось недовго.

— Пуго,—