Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

— Я ропух. Слух у нас не дуже. Та це, мабуть, отой вгорі постарався. 

Фіґель був угорі, коло самого отвору, крізь який — Тіфані призвичаїлася до напівтемряви — виднілося золотаве сяйво. 

Новоприбулий був сивий, а не рудий, і хоч і досить високий, як на фіґля, — худий, як тріска. В руках він тримав щось схоже на велику шкіряну торбу, з якої стирчать маленькі рурки. 

— Таке, я певна, не багатьом людям пощастило побачити і… вижити, — сказав ропух. — Він грає на мишиці! 

— Мені у вухах лоскотно! — Тіфані намагалася не зважати на два маленькі вушка на мишиці. 

— То висока тональність, тому так, — пояснив ропух. — Звісно, фіґлі чують звуки не так, як люди. Це, мабуть, їхній співець. 

— Він складає героїчні пісні про славні битви? 

— Ні, він читає поезії, які відлякують ворогів. Пам’ятаєш, наскільки слова важливі для Нак Мак Фіґлів? Тож коли вправний піїта читає поезію, ворожі вуха враз вибухають. Скидається на те, що вони чекають тебе… 

Власне, в цей момент Пограбуйко делікатно поплескав Тіфані по носку черевика: 

— Келда тебе прийме, пані, — сказав він. 

Музика припинив грати і стояв поважно біля отвору. Тіфані відчула, як у неї втупилися сотні крихітних допитливих очиць. 

— «Спеціальна овеча настоянка», — прошепотів ропух. 

— Перепрошую? 

— Візьми із собою, — наполягав ропух. — Буде на подарунок! 

Малолюдки уважно спостерігали, як Тіфані лягла долілиць і пролізла крізь дірку в камені. Ропух міцно тримався за дівчинку. Коли Тіфані підповзла ближче, то зрозуміла, що те, що вона вважала каменем, насправді було великим круглим щитом — зеленаво-блакитним та побитим іржею від старості. Дірка, яку той щит прикривав, була достатньо велика, щоб Тіфані могла пролізти крізь, але ноги залишилися ззовні, бо в печеру вони б просто не помістилися: по-перше, тому що там стояло ложе, хоч і мале, на якому сиділа келда; по-друге, в печері було ніде ступити — всюди лежали купи і насипи золота. 

Розділ 7 

Перші Погляди і ЗадніДумки 

Палати, променіти, палахкотіти, поблискувати… 

Збиваючи масло, Тіфані часто думала про слова. Ономатопея — це звуконаслідувальні слова, — вичитала вона в словнику, — що відтворюють звук описуваного ними явища чи об’єкта, наприклад, крапля «крапає». Та Тіфані вважала, що мають бути слова, «які утворені від звуків того, що вони описують, якби те щось видавало звуки». 

Візьмімо, наприклад, «поблискувати». Якби сонячний зайчик звучав, відбиваючись віддалік на вікні, то він би «палахкотів». А передзвін блискіток, що виграють на фользі, звучав би як «поблиск-поблиск». А от «променіти» — це чистий, прозорий звук, що променисто світліє вдалині. А щось м’яке і слизькувате — «палає». 

В печері було чутно всі ці звуки водночас. Свічка була лиш одна і пахла вона овечим жиром, але золоті тарелі та кубки палали, променіли, палахкотіли і поблискували, відбиваючи світло навсібіч, аж один промінчик розсік повітря світлом, що аж пахло багатством. 

Навколо ложа келди лежало золото. Келда сиділа на ложі, обпершись на гору подушок. Вона була набагато огряднішою за усіх інших малолюдків, наче складалася із кульок каштанового кольору, виліплених із прим’ятого тіста. 

Коли до кімнати прослизнула Тіфані, то очі келди були заплющені, та щойно Тіфані перестала борсатись, як та їх розплющила. То були найпроникливіші очі, з тих, що їй довелося бачити, навіть проникливіші за очі міс Тік. 

— То… ти внучка Сари Болячки? — спитала келда. 

— Так. Тобто, ая, — відповіла Тіфані. Лежати долілиць було не дуже зручно. — А ти келда? 

— Ая. Тобто, так, — відповіла келда усміхнувшись, і її кругляве обличчя забрижилось від зморшок. 

— То як тебе звуть? 

— Тіфані, е-е-е… Келдо. 

Витівка протислась із іншого краю кімнати і сіла на стільці коло ложа келди, прискіпливо й осудливо спостерігаючи за Тіфані. 

— Гарне ім’я. Нашою мовою це звучатиме як «ті-фа-ан». Земля під Брижами, — сказала келда. 

— Не думаю, що хтось хотів… 

— Те, що хтось хоче і що хтось робить — то дві великі різниці, — обірвала її келда. Її крихітні оченята сяяли. — Твій братик… з ним усе добре. Можна навіт повісти, шо він зара в більшій безпеці, ніж коли-будь. Жодні смертельні хвороби його не заторкнут. Крулева і волосини на його голові не рушит. І в тому є зло. Дівчино, поможи мені. 

Витівка зірвалась на рівні ноги і допомогла келді виборсатися з-поміж подушок. 

— Про що це я? — вела далі келда. — Ага, про малого. Ая, можна повісти, що йому там не зле ведеться, в землях Крулеви. А мама за ним плаче? 

— І мама, і тато, — відповіла Тіфані. 

— А сестра? — спитала келда. 

Тіфані відчула, як слова «Так, звісно ж» неконтрольовано закрутились на кінчику її язика. Та вона знала, що було б дуже нерозумно дати їм зірватись. Ця невеличка старенька жінка бачила її наскрізь. 

— Ая, ти вроджена відьма, так? — спитала келда, вп’яливши погляд у Тіфані. — В середині в тебе є гірчинка, яка тебе пече, так? Гірчинка, яка пильнує за тобою. Ти здатна на Перші Погляди і Задні Думки. І це великий дар, і велике прокляття водночас. Ти бачиш і чуєш те, що іншим не під силу. Світ відкриває тобі свої таємниці, але ти, як та гостя на вечірці, що стоїть у кутку і не може приєднатися до всіх. В тобі є гірчинка, яка не скресне і не щезне. Ти з роду Сари Болячки, авжеж. Хлопці правильну відьму привели. 

Тіфані не знала, що відповісти, тож промовчала. Келда дивилася їй просто у вічі, очі її поблискували, аж Тіфані зніяковіла. 

— Чому Королева викрала мого брата? — запитала вона врешті-решт. — І навіщо їй я? 

— А ти гадаєш, ти їй потрібна? 

— Так, власне, це точно. Тобто, Дженні, може, й випадково мені трапилася, а от вершник без голови? А гончаки? А викрадення Погіршая? 

— Вона думає про тебе, — відповіла келда. — І коли вона думає, то частина її світу проникає у наш. Можливо, вона хоче тебе випробувати? 

— Випробувати мене? 

— Наскільки ти вправна. Ти відьма, що стереже кордони і переходи. Як і твоя бабуся, хоч вона так би про себе ніколи не сказала. Я теж стерегла, аж дотепер, та час передати обов’язки тобі. Їй доведеться мати справу з тобою, якщо вона хоче дістатися до нашої землі. Ти мастачка на Перші Погляди і Задні Думки, достоту як твоя бабуся. То рідкісне вміння для людей. 

— Ти думаєш, що я можу бачити всіх наскрізь? — здивувалася Тіфані. — Я з тих, хто бачить привидів і всяке таке? 

— О, ні. Яке ж суто людське мислення! Бачити наскрізь — це коли ти бачиш те, що є, а не те, що хтось хотів би, щоб ти бачила. Ти побачила Дженні, ти побачила вершника — і вони всі для тебе були реальними. Бачити впритул — то другосортний вид зору, коли бачать тільки те, що хтось хоче, щоб ми бачили. Більшість людей вміє дивитися тільки впритул. Слухай уважно: я щезаю, а ти ще багато чого не знаєш. Ти думаєш, що існує тільки один-єдиний світ? В цьому переконані вівці і смертні, сліпі на обидва ока. Бо, правду кажучи, світів більше, ніж зірок у небі. Зрозуміло? Вони всюди — великі та маленькі, ось вони — в тебе під носом. Вони буквально скрізь! Деякі світи можна побачити,