Вільні малолюдці - Террі Пратчетт
Протиснувшись всередину, вона опинилася у не такій вже й малій норі, та й пахло там непогано. Власне, вхід — то справжнісінький обман. Всередині було просторо, як у доволі великій кімнаті, по центру там було порожньо, але в стінах, від підлоги до самої стелі, виднілися тунелі акурат завбільшки з пересічного фіґля. В тунелях була тьма малолюдців усіх можливих розмірів: вони прали білизну, сперечалися, шили і, того й гляди, билися, — і все це вони робили напрочуд голосно. У декого чуприну і бороду припорошила сивина. А ті, що добряче молодші, заввишки всього декілька дюймів, гасали зовсім голі, невпинно лаючись одне з одним писклявими голосами. Після років досвіду у вихованні Погіршая, Тіфані не треба було пояснювати, що відбувається.
Дівчаток тут, щоправда, не було. Вільних жінок-малолюдок не було. Хоча, ні. Одна була… Натовп, що без упину комашився та метушився, розступився і пропустив її вперед. Ростом вона була Тіфані по кісточки. Вона була вродливіша за чоловіків-малолюдців, хоч за, скажімо, Дурноверхого Вулі останній хробак буде гарнішим. Та, як і чоловіки, вона була рудоволоса і вигляд мала напрочуд рішучий.
Вона вклонилася Тіфані, а тоді сказала:
— Ти, пані, та відьма з людей?
Тіфані роззирнулася довкола. Вона єдина на всю печеру височіла на понад сім дюймів.
— Ем, так, — відповіла Тіфані. — Більш-менш, так.
— Я Витівка. Келда велить переказати тобі, що малий твій цілий.
— Вона знайшла його? — перепитала Тіфані. — Де він?
— Нє, нє! Келда добре знає Крулеву. Вона не хоче, абись ти переживала за то.
— Але вона його викрала!
— Ая! То є про-бле-ма-тич-но. Не фатиґуйся. Келда скоро тебе прийме. Вона зара… нездужає.
Витівка різко розвернулася, крутнувши спідницями, і велично, наче справжня королева, ступаючи по крейдяній підлозі, зникла за великим круглим каменем, що стояв упритул до стіни.
Тіфані, не опускаючи погляду, вийняла з кишені ропуха і піднесла до уст:
— Чи я фатиґуюся? — прошепотіла вона.
— Та наче ні, — відповів ропух.
— Ти б мені сказав, правда ж? — ніяк не вгавала Тіфані. — Було б жахливо, якби хтось побачив, що я фатиґуюся.
— Ти не знаєш, що таке фатиґуватися, так? — спитав ропух.
— Не зовсім. Гаразд, зовсім ні.
— Це означає «не хвилюйся», ось і все.
— Так я і думала, — збрехала Тіфані. — Ти б міг сісти мені на плече? Відчуваю, твоя допомога знадобиться.
За нею із цікавістю спостерігала ціла армія Нак Мак Фіґлів, та, здавалося, в цю мить вона могла лиш метушитися і чекати. Вона сіла і барабанила кінчиками пальців по коліну.
— Як тобі сі подобає в нас, га? — почувся голосок звідкись знизу. — Файно, пра?
Тіфані глянула вниз. Пограбуйко і ще декілька знайомих їй фіґлів причаїлися коло її ніг і схвильовано за нею спостерігали.
— Дуже… затишно, — сказала Тіфані, бо це краще, аніж сказати «Сокиру можна вішати» чи «Шум і гам».
Тіфані спитала:
— Ви готуєте на всіх на цьому маленькому вогнищі?
Посеред печери було маленьке вогнище, а над ним — отвір у даху, крізь який виходив і непомітно розсіювався дим, і крізь який у кімнату проникало трохи денного світла.
— Ая, пані, — відповів Пограбуйко.
— Мале всяке, зайців, от таке шось, — додав Дурноверхий Вулі. — Велике запікаємо у крей… ей‑ей-ей…
— Перепрошую, що ти кажеш? — перепитала Тіфані.
— Шо? — спитав Пограбуйко невинним голоском, затуляючи рота Вулі, який щосили намагався виборсатися.
— Що Вулі казав про запікання великої звірини? — наполягала на своєму Тіфані. — Ви запікаєте звірину у крейдяному кар’єрі? Велика звірина — то та, що бекає, так? Це ж єдина велика звірина, що водиться на цих пагорбах!
Тіфані опустилась навколішки на замурзану підлогу і опинилася на рівні обличчя Пограба — той посміхався шаленою посмішкою і весь спітнів.
— Так, питаю?
— Е-е, а-а, та… так би мовити.
— Так?
— Так, але то не ваші! — пискнув Пограбуйко.
— Ми ніколи не брали вівців без дозволу Бабуні Болячки!
— Бабуня дозволяла вам брати овець?
— Ая, дозволяла! Дозволяла! В плату за…
— Яку ще плату?
— За те, що жодна овечка Болячок не потрапила вовку в зуби! — пробелькотів Пограбуйко. — І лисиці ягнят не крали. Так? І вороняки до ягнят не добралисі! І Гаміш з неба на них не кидався!
Тіфані зиркнула собі на плече, де сидів ропух.
— Вороняки — то ворони, — пояснив ропух. — Іноді вони видзьобують ягнятам очі…
— Так, я знаю, що вони роблять, — урвала Тіфані. Вона себе опанувала трохи. — Зрозуміло. Бабуня просила вас відганяти ворон, вовків і лисиць, так?
— Ая, пані! Не тілько відганяти! — переможно виголосив Пограбуйко. — Вовк — то смачна і поживна їжа.
— Ая, кебаби з них фест файні, але не такі файні, як з овеч… о-о-ой… — тільки й встиг вимовити Вулі перш ніж долоня Пограба затулила йому рота.
— У відьми можна брати тільки те, що вона дозволяє, — сказав Пограбуйко, міцно тримаючи брата, що намагався вивернутися. — А вона померла, то ми вже тої старої угоди не дотримуємосі, хоча й отару Болячків чіпати не будемо, гонорово присягаю!
— А в тебе, шалапуте злодійкуватий, є гонор, щоб ото ним присягати? — спитала Тіфані.
Пограбуйко аж засяяв:
— Ая! Я такий, то вам усі тут мою репутацію підтвердят! То правда, пані. В пам’ять про Бабуню Болячку ми пильнуємо овець на пагорбах, а натомість беремо окрушинку маленьку, ніц не варту.
— І кабаку берем, ясна рі-і-і… — і знову Вулі пхинькав, задихаючись під долонею брата.
Тіфані набрала повітря повні груди — не дуже мудрий вчинок у помешканні фіґлів.
Пограбуйко — з тією нервовою посмішкою — скидався на гарбузоголового людця з велетенською ложкою в руці.
— Ви берете собі тютюн? — процідила крізь зуби Тіфані. — Тютюн, який вівчарі залишають буцімто для моєї бабусі?
— Та, менше з тим, забудь то, — пискнув Пограбуйко. — Ми вичікуємо декілька днів і, як твоя бабуні не приходе забрати собі, то ми беремо за ню. Знаєш, з тими відьмами ніколи невідомо. І ми сі дивимо за вівцями, направду. Вона б не мала нам то за зле! Скільки ж вечорів ми отако з нев курили, а з келдов вони курили під хижков, спершись на колеса. Та вона б нізащо не дала намочитисі тютюнчикові! Пані, не злисі!
Тіфані відчула приступ неконтрольованої люті, а найгірше — це те, що вона лютилася на себе.
— Коли ми знаходимо ягнят і всяке таке, то ведемо їх сюди. Ту їх уже знайдут вівчарі, — додав схвильовано Пограб.
«І що я собі думала? — подумала Тіфані. — Як я могла собі подумати, що це вона приходить по «Веселого Моряка»? Невже я могла вірити, що вона десь бродить пагорбами у пошуках овець? Невже я вірила… що вона десь тут, пильнує ягнят?»
«Так! Я хотіла, щоб так було. Я не хотіла вірити, що її… просто не стало. Тільки не Бабуня Болячка… такої, як вона, не могло просто не стати. І я так хотіла, щоб вона повернулася: вона ніколи зі мною не розмовляла, а я боялася заговорити до неї, тож ми ніколи з нею не розмовляли. Ми ділили мовчання на двох».
«Я нічого не знаю про неї. Тільки пара книжок і якісь оповідки, які вона намагалася мені розповідати, а я не до кінця розуміла. Я пам’ятаю її великі м’які червоні долоні. І ще — її запах. А от яка вона була насправді — я не знаю. Тобто колись їй теж мало бути дев’ять. Вона ж була Сарою Хник. Вона вийшла заміж і народила дітей — двоє з них народились у хижці. Вона ж,