Вільні малолюдці - Террі Пратчетт

В пам’яті, як це зазвичай, рано чи пізно, бувало, сплив образ порцелянової блакитно-білої пастушки, що кружляє у червонявому мареві сорому… 

Одного дня, незадовго до семиріччя Тіфані, тато взяв її із собою на ярмарок в Ойк — спродати баранів. Так далеко — десять миль — від дому вона ще не бувала. Це було вже за межами Крейдокраю. Все тут було інакше: корів та огороджених полів було більше, хати були криті черепицею, а не соломою. Для Тіфані це була мандрівка у чужокрай. 

— Бабуня Болячка тут ніколи не бувала, — сказав тато дорогою. — Вона ненавидить виїздити за межі Крейдокраю, — пояснив він. — Вона каже, що їй від цього голова йде обертом. 

День видався прекрасний! Тіфані знудило на цукрову вату, крихітна старенька віщунка наобіцяла їй, що багато-багато чоловіків змагатиметься за її руку, а ще — Тіфані виграла порцелянову статуетку пастушки, блакитно-білу. 

То був приз у тирі на ярмарку, але тато сказав, що це все шахрайство: кільце нізащо, хоч і з тисячної спроби, не закинути на кілок, бо воно замале в діаметрі. 

Та Тіфані спробувала, і це був той щасливий кидок. Власник тиру не особливо зрадів, коли Тіфані попросила статуетку пастушки, а не ту яскраву мішуру, якою були завалені полиці ятки. Та коли втрутився батько Тіфані і гиркнув на нього, він все ж віддав дівчинці статуетку. Тіфані обіймала її дорогою додому: вона сиділа на возі, а над головою, високо в небі, сяяли зорі. 

Вранці вона, горда із себе, подарувала її Бабуні Болячці. Старенька обережно взяла її у зморшкуваті руки і уважно роздивлялася. 

Тепер Тіфані розуміє, наскільки жорстоко це було з її боку. 

Бабуня Болячка, мабуть, ніколи й не чула про пастушок. У Крейдокраї ті, хто дбали про овець, називалися вівчарями — вівчарі, і крапка. А ця прекрасна істота — пастушка — ані на йоту не мала нічого спільного з Бабунею Болячкою. 

Порцелянова пастушка мала довгу старосвітську сукню із такими опуклими клинами по боках, наче в трусики напхали клунків. Сукню прикрашали блакитні стрічки, а ще в неї був доволі ефектний солом’яний капелюшок, — теж увесь у стрічках, і навіть вівчарський ціпок — гачкуватішого Тіфані ще не бачила ніколи — в неї був прикрашений стрічками. 

Блакитні банти були навіть на делікатній ніжці, що грайливо визирала з-під подолу сукні з воланами. 

Це не пастушка, яка не вилазить із важких зношених чобіт, напханих вовною, бродячи пагорбами у незгоду, коли вітер виє і мжичка впинається у тіло крихітними цвяшками. Вона б нізащо у такій сукні не витягла барана, що заплутався рогами у чагарях. Вона б не стояла пліч-о-пліч сім годин із найкращим стригалем — вівця за вівцею, аж нічим було дихнути від бруду і вовни, що здіймалися у повітря, аж млоїло від лайки і навіть найкращий стригаль опускав руки, бо не міг дорівнятися до бабусі. Жодна вівчарка, що має хоча б крихту самоповаги, не «підійде» і не «сяде» біля такої манірної дівчини з клунками в трусах. Це мила забавка, але це пародія на справжню пастушку, та й зробив її хтось, хто в очі ніколи не бачив навіть паршивої вівці! 

Що про подарунок подумала Бабуня Болячка? Тіфані не мала й гадки. Скидалося на те, що вона була рада, та усім бабусям належиться радіти, коли онуки їм щось дарують. Вона поставила пастушку на поличку, а тоді посадила Тіфані собі на коліна і назвала «моя маленька джиґґітко» — трохи схвильовано, як завжди, коли вона намагалася поводитись, як личить бабусям. 

Бувало так, щоправда, дуже рідко, що Тіфані бачила, як Бабуня, що вряди-годи залишалась на фермі, а не йшла на полонину, брала статуетку в руки і розглядала її. Але як тільки вона зауважувала, що Тіфані за нею стежить, як одразу ж ставила пастушку на місце і вдавала, що їй потрібна була книжка про овець, а не статуетка. 

Можливо, журилася Тіфані, старенька вважала цей подарунок своєрідною образою. Можливо, думала вона, бабуня тепер вважатиме, що такий вигляд мають мати справжні пастушки. А не такі старі, як вона, у заляпаній сукні і важких черевиках, з лантухом, що мав би захищати плечі від дощу. Справжня пастушка має сяяти, наче зоряний небосхил. Тіфані не хотіла, — о, це останнє, чого б вона хотіла, — щоб Бабуня подумала, наче Тіфані вважає її якоюсь… неправильною. 

А потім, декілька місяців по тому, бабуся померла, і все пішло неправильно. Народився Погіршай, зник Баронів син, а тоді прийшла сувора зима, і пані Окунець замерзла в снігах. 

Статуетка не давала Тіфані спокою. Поговорити про це не було з ким. Всі були або дуже заклопотані, або байдужі. Всі були вкрай роздратовані. Вони казали, що перейматися дурною статуеткою — це… по-дурному. 

Вона мало не розтрощила ту пастушку, але таки стрималася, бо всі б питалися, в чому справа. 

Зараз вона б такого невідповідного подарунка нізащо б не зробила. Тепер вона вже доросла. 

Вона згадала, як бабуня дивно усміхалася, розглядаючи статуетку. Ну чому ж вона нічого не сказала. Та Бабуня любила мовчати. 

А ось тепер вона подружилася із блакитними малолюдками, які бродять пагорбами і пильнують отару. І вони це роблять, бо любили бабуню. Тіфані моргнула. 

В цьому є сенс! Люди лишають тютюн у пам’ять про Бабуню Болячку. 

А Нак Мак Фіґлі в пам’ять про Бабуню Болячку пильнують овець. Все працює як годинник! Ніякої магії, щоправда, в цьому нема. Як і Бабуні Болячки… 

— Дурноверхий Вулі! — кликнула Тіфані, дивлячись, як він борсається у брата в обіймах, і намагаючись не розплакатись. 

— Га-а? 

— А то правда те, що мені Пограбуйко розповів? 

— Га-а-а? — брови Вулі враз люто поповзли догори. 

— Містере фіґель, ви б могли прибрати руку з його рота? — спитала Тіфані. 

Дурноверхого Вулі відпустили. Пограбуйко мав схвильований вигляд, а Вулі — вкрай нажаханий. Він стягнув чепчик і тримав його в руках, на кшталт якогось щита. 

— Це правда, Вулі? — спитала Тіфані. 

— Вай, вай. 

— Просто скажи: так чи ні. 

— Ая! Правда, — випалив Вулі. — Вай, вай… 

— Щиро дякую, — відповіла Тіфані, пчихаючи і намагаючись непомітно втерти сльози. — Все гаразд. Я все розумію. 

Фіґлі не зводили з неї поглядів. 

— То ти сі не будеш злила на нас? — спитав Пограбуйко. 

— Ні. Я все розумію. 

Її слова відлунювали у печері, і сотні чоловічків зітхнули з полегшенням. 

— Вона не обернула мене на кузьку! — радів Дурноверхий Вулі, радісно усміхаючись товаришам. — Чули, хлопці? Я говорив з відьмою, і вона на мене сі не надула! Вона мені усміхаєсі! 

Він усміхнувся Тіфані і вів далі: 

— Знаєте, пані, якщо тако взяти згорток кабаки і перевернути догори дриґом, то пів моряцкої шапки і клаптик вуха будут, як пані гм-м-м… як то… ну… теє… 

— І тут знову я мушу втрутитисі і заткнути трубу, — сказав Пограбуйко, затуляючи Вулі рота. 

Тіфані розтулила було рота, щоб щось сказати, але враз замовкла — їй залоскотало у вусі. 

Під стелею спали кажани, а тепер попрокидалися і поспіхом повилітали крізь отвір у стелі. 

Дехто з фіґлів порався біля чогось, що Тіфані скидалось на чудернацький круглий камінь з діркою посередині, викочений у віддалений кут печери. 

У вухах їй шуміло і булькало, наче з них витікав віск. Фіґлі вишикувалися перед каменем у дві шеренги. 

Тіфані штурхнула ропуха: 

— Може, мені слід знати, що таке кузька? — прошепотіла вона. 

— То маленька комашка, — пояснив ропух. 

— Гм, як цікаво! А що це за писк