Домбі і син - Чарльз Діккенс

Флоренс усе ще любила батька, але дедалі більше любила його як спогад або ж те, що мало б існувати, ніж як те, що існує насправді в реальному житті. Щось від того щемкого смутку, з яким вона думала про маленького Поля чи про покійну матір, проникло, здавалось, і в думки її про батька, обертаючи їх начеб у спогади. Чи це тому, що він помер для неї, чи, може, і тому, що помер, і тому, що був пов’язаний з двома іншими дорогими їй небіжчиками, — і з утраченими надіями, ним же погубленою ніжністю, — цього вона сказати не могла; але батько, якого любила, почав обертатися для неї у невиразну примару, пов’язану з реальним життям не більше, ніж образ її брата, якого вона часом уявляла собі живим і майже дорослим хлопцем, що оберігає і пестує її.

Ця зміна — коли це можна назвати зміною — сталася в ній непомітно, немов перехід од дитинства до юності, і прийшла разом з нею. Флоренс було вже майже сімнадцять років, коли вона, міркуючи самотою, врешті збагнула це.

Тепер вона часто бувала сама, бо взаємини між нею та її новбю мамою дуже змінилися. Коли з батьком сталося оте нещастя і він лежав хворий, Флоренс уперше запримітила, що Едіт її уникає. Глибоко, до болю вражена, а однак неспроможна погодити це з любов’ю, яку та виявляла при зустрічах, Флоренс одного вечора знову пішла до неї.

— Мамо, — підійшовши тихенько, мовила вона, — я вас чимось образила?

— Ні, — відповіла Едіт.

— Напевне, я зробила щось не так, — наполягала Флоренс. — Скажіть що. Ви змінилися до мене, мамусю. Ви не можете уявити собі, як гостро відчуваю я найменшу зміну — я ж бо всім серцем люблю вас.

— Так само, як і я тебе, — мовила Едіт. — І повір мені, Флоренс, я ніколи не любила тебе дужче, ніж тепер.

— Чому ж тоді ви ніби цураєтеся мене? — спитала Флоренс. — І деколи так дивно дивитесь на мене, мамусю? Хіба неправда?

Карі очі Едіт показали, що правда.

— Чому? — жалісно повторила Флоренс. — Скажіть, чому, щоб я знала, як вам догодити, і ще скажіть, що більше так не буде.

— Моя ти Флоренс, — мовила Едіт, беручи руку, що повила їй шию, і дивлячись у повні любові очі дівчини, яка стояла перед нею навколішках, — на жаль, я не можу пояснити, чому це так. Не мені це говорити, не тобі — слухати. Але знаю, що так воно є, і так має бути. Чи була б я такою, якби не була змушена?

— Невже ми маємо стати чужими, мамо? — спитала Флоренс, злякано дивлячись на неї.

— Так, — беззвучно ворухнула губами Едіт.

Флоренс з чимраз більшим острахом та нерозумінням дивилась на неї, аж поки сльози, що бігли по щоках, заступили їй зір.

— Флоренс, життя моє! — квапливо заговорила Едіт, — послухай мене. Я не можу дивитися, як ти журишся. Заспокойся. Ти ж бачиш, я стримую себе. Думаєш, мені легко?

Останні слова промовила вже звичайним голосом і, спокійна ззовні, додала:

— Не зовсім чужими. Почасти, і тільки про око людське, Флоренс, бо в душі я до тебе така ж, як була й буду завжди. Те, що я роблю, я роблю не ради себе.

— Ради мене, мамо? — спитала Флоренс.

— Годі того, що так має бути, — по короткій мовчанці промовила Едіт. — А чому воно так — це пусте. Флоренс, дорогенька, краще буде… так треба… так мусить бути… щоб ми з тобою менше бачились. Нашій близькості треба покласти край.

— Коли? — скрикнула Флоренс. — Коли, мамо?

— Вже.

— І назавжди?

— Цього я не кажу, — відповіла Едіт, — бо не знаю. Не скажу теж, що дружба наша недоречна, згубна, і я могла б знати, що добра з неї не буде. Я прийшла сюди такими стежками, на які ти ніколи не ступиш, а якою піду звідси — господь один знає, — сама я її не бачу…

Голос її завмер, і вона сиділа, наче сторонячись Флоренс, і на її обличчі проступали вже бачені колись Флоренс незбагненний жах і бажання втекти. Та сама темна хвиля гордощів і гніву захлеснула її, мовби хто кресонув по струнах несамовитої арфи. Однак на зміну їй не прийшло розчулення чи смирення. Вона не схилила голову, не заплакала, не сказала, що не має іншої надії, крім Флоренс. Вона тримала голову твердо, ніби, мов вродлива Медуза, вже дивилась містерові Домбі просто у вічі, щоб убити його поглядом. Губила б, якби мала ту силу.

— Мамо, — сказала стривожена Флоренс, — з вами щось сталося, і воно непокоїть мене більше, ніж те, що ви кажете. Дозвольте, я побуду з вами ще трохи.

— Ні, — відмовила Едіт, — ні, серденько. Мені краще побути тепер самій, і надто — без тебе. Не питай нічого, але повір, коли тобі здається, що я змінилась чи вередую, то це не з моєї волі і не для мене робиться. Повір, що хоч між нами й нема тої близькості, що колись, але серцем я для тебе та сама. Даруй, що я затьмарила твоє й так темне життя; я — тінь, що впала на дім ваш, і добре це знаю, та давай не будемо більше ніколи говорити про це.

— Мамо, — схлипнула Флоренс. — Ми не розлучимось?

— Ми все це й робимо для того, щоб не розлучитись, — відповіла Едіт. — Не питай більше. Іди, Флоренс. Моя любов і моє каяття завжди будуть при тобі.

Вона обняла дівчину на прощання, а коли та виходила, дивилася за нею так, неначе це виходив її власний ангел-охоронець, лишивши її на поталу гнівній, свавільній гордині, що тут же заволоділа нею й поклала свою печать на її чоло.

Відтоді Флоренс і Едіт ніби не існували одна для одної.