Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Не звертай уваги, — сказала вона. — Ти не знаєш, яка вона дивна, Роб. А містер Турбот…

— Т-с-с! — цитьнув Роб, обережно зиркнувши на склади, ніби на стосах пляшок і упаковок міг сидіти містер Турбот, стежачи за ним. — Тихо!

— Та його ж тут нема! — вигукнула місіс Браун.

— Хто його зна, — пробурмотів Роб, перебігши очима і по дзвіниці, наче думав, що той, наділений надприродним слухом, міг бути і там.

— Добрий хазяїн? — поцікавилася місіс Браун.

Роб потакнув і стиха додав:

— Всевидющий.

— Живе за містом, так, любчику?

— Коли вдома, — відповів Роб, — але тепер ми живемо не вдома.

— А де ж? — запитала стара.

— Наймаємо квартиру. Недалеко від містера Домбі.

Молода жінка глянула на нього так раптово і так допитливо, що Роб геть збентежився й знову простяг їй склянку, але не з більшим успіхом, ніж дотепер.

— Це той містер Домбі, про якого ми з вами часом балакали, — нагадав Роб місіс Браун. — Власне, ви хотіли, щоб я балакав про нього.

Стара кивнула головою.

— Ну, так той містер Домбі упав з коня, — знехотя пояснив Роб, — і тепер моєму панові доводиться бувати там частіше, ніж завжди — чи то в нього, чи то в місіс Домбі, чи ще там у когось. От ми й перебралися до міста.

— А вони ладять між собою, любчику? — спитала стара.

— Хто?

— Та він же й вона?

— Містер і місіс Домбі? — перепитав Роб. — Та відкіля мені знати?

— Ні — твій пан і місіс Домбі, ціпонько, — лагідно пояснила стара.

— Не знаю, — озираючись, відповів Роб. — Думаю, що так. Але ж бо ви й цікаві, місіс Браун! Хто менше говорить, той довше живе.

— Та що ж у тім злого? — сплеснувши руками, розсміялася стара. — Е, веселун Роб присмирнів, відколи в люди вибився! Нема у тім зла.

— Я знаю, що зла в тім нема, — відказав Роб, зиркнувши на склад і дзвіницю, — але й добра з того базікання не буде, хоч би йшлося про те, скільки в мого хазяїна гудзиків на фраку. З ним, кажу я вам, це не пройде. Краще вже утопитись. Його слова. Я б вам не сказав навіть, як його звати, коли б ви самі того не знали. Поговорім про когось іншого.

Поки Роб іще раз сторожко оглядав майдан, стара крадькома подала знак дочці. Порух цей був миттєвий, але дочка, зрозумівши, відвела очі від обличчя хлопця й щільніше загорнулась у свій плащ.

— Робе, любчику, — мовила стара, киваючи йому на другий край лави, — ти завжди був моїм улюбленцем. Хіба ні? Скажеш, не був?

— Був, місіс Браун, — відповів Точильник не вельми гречно.

— І ти міг мене кинути! — сказала стара, обхопивши руками його шию. — Отак піти од мене, вирости, що й пізнати не можна, і ані разу не забігти до своєї нещасної старої приятельки, щоб розказати, як тобі пощастило, чванько ти такий! Охо-хо!

— От уже напасть для чоловіка, що має всевидющого хазяїна під боком! — зойкнув бідолаха Точильник. — Коли йому отак виють над вухом!

— І ти не зайдеш до мене, Робі? — голосила місіс Браун. — Охо-хо! Ніколи вже не зайдеш до мене?

— Та зайду! Чуєте, зайду! — запевнив Роб.

— Оце мій Роб! Оце мій любчик! — сказала місіс Браун, витираючи сльози на поморщенім виду й ніжно притуливши його до себе. — На старе місце, Робе?

— Так, — відповів Точильник.

— І скоро, Робе, голубчику? — вигукнула місіс Браун. — І не раз, — так?

— Так, так, так! — запевнив Роб. — Їй-богу, побачите, клянуся душею й тілом.

— Ну, тоді, — місіс Браун звела до неба руки й відкинула назад свою тряську голову, — тоді, якщо він додержить слова, я ніколи не покажусь йому на очі, хоч і знаю, де він живе, і нікому ані пискну про нього! Ніколи!

Цей вигук, здавалось, був краплею втіхи для бідолашного Точильника, який при цих словах ухопив місіс Браун за руку і зі сльозами на очах почав благати, щоб облишила нещасного хлопця й не псувала йому кар’єри. Обнявши Роба ще раз, місіс Браун дала на це згоду, та, вже рушивши вслід за дочкою, обернулась, підвела застережливо пальця і хрипким шепотом попросила грошей.

— Тільки шилінг, голубчику, або хоч шість пенсів, — мовила вона із хтивим, пожадливим виразом на обличчі. — В ім’я старої дружби, — я ж така бідна. А моя красунечка, — глипнула вона поверх плеча, — це моя доня, Робе, — вона мене ледь не голодом морить.

Та коли Точильник неохоче тицьнув їй гроші, доня її, підійшовши нечутно, вхопила її руку й видерла монету.

— Що це таке, мамо? — мовила вона. — Знов гроші! Завжди і вічно гроші! Чи ви забули, що я вам щойно казала? На! Забирай!

Бачачи, як гроші повертаються до власника, стара застогнала, але, більше ніяк не опротестовуючи цього повернення, пошкутильгала, пліч-о-пліч з дочкою, в провулок. Вражений та розгублений Роб, видивившись їм услід, бачив, як через кілька кроків вони спинилися й затіяли жваву розмову; бачив, як молодша кілька разів загрозливо вимахувала рукою (мабуть, на адресу того, про кого йшла мова), а місіс Браун їй недолуго вторувала, і всім серцем прагнув, аби предметом їхньої дискусії був не він.

Тішачись тим, що вони нарешті пішли, а також надією, що місіс Браун житиме не довічно, та й, мабуть, не так уже й довго, йому на клопіт, Точильник, що журився власним безпутством лиш настільки, наскільки воно спричинялося до ось таких прикрих оказій, повернув своєму стривоженому обличчю погідніший вираз, пригадавши собі, як ловко він збувся капітана Катла (спогад цей майже завжди піднімав йому настрій), і подався до контори «Домбі і Син» по нові розпорядження свого пана.

Пан той, глянувши на Роба з проникливістю, від