Домбі і син - Чарльз Діккенс

Вона подала йому затягнену в рукавичку руку, яку скалічила попереднього вечора. Він узяв її в свою, поцілував і пішов. А за дверима помахав тією рукою, в якій тримав її долоню, і сховав у пазуху.

РОЗПІЗНАННЯ І РОЗДУМИ

Серед різних дрібніших змін, що за останній час сталися в житті і побуті містера Турбота, найбільше впадала в очі надзвичайна старанність, з якою він працював, і увага, з якою вивчав найменші деталі усіх справ торговельного дому «Домбі і Син». Завжди беручкий і доскіпливий, він збільшив свою рисячу проникливість ще разів у двадцять. Він не лише стежив за кожним кроком у щоденній діяльності фірми, а знаходив ще вільний час, — власне, викрадав його, — щоб переглянути колишні угоди, укладені торговельним домом упродовж цілої низки років, і свою участь у них. Часто, коли клерки вже розходились і контора була темна та порожня, а всі інші подібні установи — зачинені, містер Турбот, розпатравши залізну кімнатку-скарбницю, вивчав таємниці книг та паперів, наче анатом, що вивчає найтонші розгалуження нервів та сухожиль досліджуваного ним об’єкта. Перч-посильний, що звичайно в таких випадках зоставався в конторі й, запаливши свічку, розважався читанням прейскуранта чи дрімав біля вогню в приймальні, щохвилинно ризикуючи пірнути носом у ящик з вугіллям, не міг не скласти данини захоплення такій ревності, дарма що вона значно вкорочувала його родинні радощі, і всякчас вихваляв перед місіс Перч (що тепер колихала близняток) працьовитість та пильність їхнього управителя в Сіті.

Таку ж посилену й пильну увагу, як і до справ фірми, містер Турбот почав приділяти й своїм власним справам. Не будучи компаньйоном підприємства — така честь випадала виключно спадкоємцям славетного прізвища Домбі, — він діставав, однак, певний відсоток од обігу, а що користав з усіх пільг, надаваних його фірмі, для вигідного вкладення грошей, то серед дрібної рибки, яка крутилася довкола тритонів торгівлі зі Сходом, вважався заможною людиною.

Ці пронози почали подейкувати, що Джеймс Турбот з фірми Домбі прикидає оком, чого він варт, і саме вчасно стягує докупи грошенята, а на біржі закладалися навіть, що Джеймс незабаром побереться з багатою вдовою.

Проте всі ці турботи анітрохи не перешкоджали містерові Турботові піклуватися хворим хазяїном, й анітрохи не відбилися на його чепурності, охайності, прилизаності і всіх інших котячих рисах. Не те, щоб у нього зайшла якась зміна — у звичках чи в рисах характеру, — просто весь він якось підтягнувся. Все, що спостерігалося в ньому колись, спостерігалося й зараз, тільки в сконцентрованішому вигляді. До чого б він не брався, він усе робив з повною самовіддачею, а в чоловікові, такому здібному й цілеспрямованому, як він, це цілком певно вказувало на одне: робить він те, що додає гостроти й наснаги найсильнішим сторонам його натури.

Єдина зміна, що виразно помічалася в нім, була задума, в яку він упадав тоді, коли їхав верхи, — як і тоді, коли вертався з дому містера Домбі в день його нещасливого падіння. В такі хвилини він правив конем цілком машинально і, здавалося, нічого не чув і не бачив, доки не під’їздив до цілі, хіба що якась несподіванка виводила його з цієї задуми.

Їдучи отак одного дня на своїм білоногім коні до контори «Домбі і Син», він не помітив ні двох пар жіночих очей, що стежили за ним, ні зачарованого погляду Роба-Точильника, який на доказ своєї справності чекав на нього за квартал від контори і, раз у раз хапався за капелюх, марно намагаючись привернути його увагу, тупцяв поруч з конем, готовий підтримати стремено, коли хазяїн злізатиме з сідла.

— Бач, хто їде! — вигукнула одна з жінок, стара баба, скинувши перед себе висохлу руку й показуючи на нього другій, молодій жінці, що разом з нею стояла, ховаючись, у брамі.

Дочка місіс Браун зиркнула туди, куди вказувала мати, і на обличчі в неї з’явився злий, мстивий вираз.

— Я ніколи не думала, що побачу його, — тихо сказала вона, — але, може, це й добре, що бачу. Бачу!

— Не змінився, — промовила стара зі злістю в очах.

— Щоб він змінився! — озвалася друга. — 3 якої це речі? Хіба він страждав? Це я змінилася за двадцятьох. Чи того не досить?

— Бач, як їде? — буркнула стара, звернувши на дочку червоні очиці. — Вправненький, чистенький, на коні, а ми в болоті…

— Ми самі болото, — урвала дочка. — Ми тільки болото під копитами його коня. Чим же нам іще бути?

І, напружено дивлячись йому вслід, нетерпляче махнула рукою, зацитькуючи матір, мовби сам звук її голосу заважав їй дивитися. Мати, стежачи не за ним, а за нею, вмовкла і чекала, аж вогонь у доччинім погляді пригас і вона зітхнула, наче їй стало легше, що нарешті він зник.

— Голубко моя! — тільки тепер озвалася стара. — Алісо! Красунечко! Алі! — Вона обережно смикнула її за рукав. — І ти дозволиш, щоб він отак собі роз’їжджав, замість того, щоб витиснути з нього гроші? Таж то гріх, доню.

— Чи ж я вам не казала, що жодних грошей від нього не візьму? — відповіла та. — Ви й досі не ймете мені віри? Взяла я гроші від його сестри? Невже б я торкнулася хоч одного пенні, що пройшло через його білі руки… хіба щоб, отруївши, відіслати йому назад? Заспокойтеся, мамо, і ходім уже.

— А він же такий багатій! — бідкалась стара. — А ми такі бідні!

— Бідні, бо не маємо чим відплатити йому за всі нещастя, якими йому завдячуємо, — промовила дочка. — Хай би дав мені те, чим то платиться — я прийму і пущу в ужиток. Ходім. Нічого на його коня видивлятись. Ходім, мамо!

Але стара, у якої поява Роба-Точильника, що вертався назад, ведучи коня без їздця, явно викликала інтерес зовсім іншого плану, стежила за цим молодим чоловіком з надзвичайною увагою, а коли Роб наблизився, відкинула всі, очевидні досі, вагання