Домбі і син - Чарльз Діккенс

Цілими днями вони майже не бачилися, зустрічались лише за столом і то в присутності містера Домбі, коли мовчазна, владна, непохитна Едіт і не дивилась на дівчину. Якщо з ними був і містер Турбот, — а це під час хвороби містера Домбі, та й потім, траплялося часто, — Едіт трималася від неї ще далі, ніж звичайно. Зустрічаючися з Флоренс сам на сам, вона цілувала її ніжно, як і раніш, хоч її гордовитий вигляд уже не так лагіднів при цьому, і часто, повернувшись пізно додому, вона за звичкою скрадалась у пітьмі до кімнати Флоренс, аби шепнути над її подушкою «На добраніч». Флоренс, яка й не здогадувалась про ці нічні візити, часом прокидалася від отих тихих слів, сказаних мовби у сні, і, як їй здавалось, від дотику губ до обличчя. Та, з плином часу, бувало то рідше і рідше.

Порожнеча в серці Флоренс знову почала витворювати пустку й навколо неї. Як образ коханого батька поволі ставав для неї абстракцією, так і образ Едіт, розділяючи долю всіх інших, виплеканих її любов’ю, щодня блід, тьмарився і даленів. Мало-помалу віддалялася, відходила Едіт від неї, наче привид тієї, якою була колись; мало-помалу розколина між ними ширшала та глибшала; мало-помалу вся її ніжність і щирість зачерствіли у тій твердій, недобрій заповзятості, з якою вона ступила на край незримого для Флоренс провалля, насмілившись глянути вниз.

Єдине благо трохи відшкодовувало цю втрату і служило згорьованому серцю Флоренс коли не втіхою, то принаймні якимсь полегшенням. Не розриваючись більше між любов’ю та обов’язком, вона могла тепер любити їх обох, не кидаючи нікого. Тіням, випестуваним її уявою, вона могла дати однаковий притулок у своєму серці, жодної своїми сумнівами не ображаючи.

Вона й старалася любити їх так. Іноді,— навіть доволі часто, — думки про те, чому Едіт змінилася до неї, вливалися їй у душу й напували ляком; та коли на душі був спокій, вона, знов віддаючись тихій, самотній журбі, не прагнула дошукуватись причин. Флоренс досить було лиш пригадати, що зірка її надії згасла у мороці, який повивав увесь їхній дім, та виплакатись — і вона змирялася з долею.

Живучи отак, в уявному світі, де любов, що переповнювала її юне серце, виливалася на вимарені образи, і в світі реальному, де вона відчувала, як ці могутні хвилі відкочувалися назад, Флоренс дійшла сімнадцяти літ. Самотнє життя зробило її боязкою й відлюдною, проте не зіпсувало лагідної, щирої вдачі. Дитя — простодушністю своєю, жінка — у непоказній певності себе та глибокій чуттєвості, а в гарних рисах обличчя, в тендітних зарисах постаті — водночас і жінка, і дитина в одному гармонійному цілому, — здавалось, весна не хотіла поступатися літові і намагалася поєднати свіжість пуп’янків з буянням цвіту. Але в її проникливім голосі, в спокійних очах, часом у якомусь дивному ефемерному світінні, що немов розливалось над її головою, і завжди — в легкій задумливості її вроди було щось, що нагадувало її покійного брата, і на засіданнях палати челядників шепталися про це, хитали головами і пили та їли з подвоєним завзяттям у ще тіснішій співдружності.

Ці спостережливі засідателі мали що говорити про містера та місіс Домбі, й про містера Турбота, який, здається, був посередником між ними і бігав туди-сюди, ніби мирячи їх, але все без успіху. Всі дуже бідкались, що справи такі кепські і водно вирішили, що місіс Піпчін (непопулярність якої сягла вищого рівня) доклала до цього і свою руку; а загалом усім було втішно мати таку цікаву тему для дебатів, що вони й використовували вповні та з великою радістю.

Знайомі, які вчащали до подружжя Домбі й приймали їх у себе, вважали їх чудово дібраною парою — в усякому разі, щодо ступеня зарозумілості, — та глибше у це питання не входили. Та ніби-дівчина з голою спиною довгий час після смерті місіс Ск’ютон не показувалася на очі, бо — як, своїм звичаєм знадливо повискуючи, говорила вона товаришкам, — при думці про цю родину їй завжди ввижаються надгробки і всякі такі страхіття; та коли вона врешті з’явилася, то нічого страшного не побачила, крім в’язки золотих печаток на годиннику в містера Домбі, що її дуже вразило, як давним-давно немодний забобон. Пасербиць ця юна знадливиця взагалі не терпіла, але Флоренс вона не мала що закинути, опріч того, хіба, що їй страшенно бракує «стилю» — тобто, мабуть, голої спини. Ті ж, що бували в містера Домбі лише на урочистих прийомах, часто й не знали, яка Флоренс з себе і, повертаючись додому, казали: «Так ото там, у кутку, сиділа міс Домбі? Вельми симпатична, та дуже вже худенька й задумана».

Вона й справді була така, — позначились переживання останніх місяців, — коли напередодні другої річниці шлюбу свого батька з Едіт (під час першої місіс Ск’ютон лежала паралізована) з почуттям неспокою й майже страху сіла до столу обідати. Особливих причин для страху не було — тільки сама знаменна дата, вираз на батьковім обличчі, підмічений нею мигцем, та присутність містера Турбота, завжди їй неприємна, а сьогодні більше, ніж будь-коли.

Едіт була в препишному вбранні, бо ввечері вони з містером Домбі збиралися на бенкет, і тому обід було подано пізно. З’явилася вона, коли всі вже сиділи, і містер Турбот підвівся, щоб провести її до столу. Попри всю її сліпучу красу, щось у її обличчі і в рухах, здавалось, навік відмежовувало її від Флоренс та й од усіх інших. І все-таки в очах, на мить повернених до неї, Флоренс добачила іскру тепла, і ще більше пожалкувала, що їх розділяє тепер така велика відстань.

За обідом розмовляли мало. Флоренс чула, як батько іноді питався щось містера Турбота про службові справи, чула, як той тихо відповідав, але на те, що вони говорили, зважала мало і прагла єдиного — щоб обід скінчився якнайскорше. Коли подали десерт і слуги повиходили, містер Домбі, що вже не раз прокашлювався у характерний спосіб, який не провіщав нічого доброго, сказав:

— Місіс Домбі, я попередив економку, що у нас завтра обідає кілька чоловік гостей. Сподіваюсь, ви знаєте про це?

— Я не обідаю вдома, — була відповідь.

— Товариство невелике, — байдуже вів далі містер Домбі, ніби не чуючи її, — дванадцять-чотирнадцять осіб. Моя сестра, майор Бегсток