Татарський острів - Василь Олександрович Лисенко
Юрко вийшов наперед, сказав:
— Ми за зіллям прийшли. Нам до вас порадили звернутися. — І чітко назвав пароль. Чоловік розуміюче посміхнувся, запросив до хати.
Юрко зайшов, а Леся лишилася на подвір'ї з Люксом. Пес і на крок не відходив від своєї колишньої господарки, тулився до її ніг, лагідно скімлив, ніби розповідав дівчині про свої пригоди.
Хвилин через десять Юрко вийшов з Кузьменком на подвір'я. Той, дивлячись на Лесю й на Люкса, розгублено заговорив:
— Як же мені з вами бути? Жаль віддавати Дружка. І собі залишити нечесно. Давайте так зробимо: разом вийдемо на вулицю, я відпущу його, і за ким він піде, той і буде його господарем. Тільки все зробимо чесно. Ніхто не повинен кликати, навіть дивитися на нього. Розійдемося в різні боки — і все.
Так і зробили. Люкс зупинився, розгублено заскімлив, кинувся бігти за новим господарем, потім зупинився, пробіг слідом за Лесею і знову зупинився, немов міркуючи: за ким же бігти? Потім подивився на Кузьменка, який уже підходив до своїх воріт, і рішуче побіг за Лесею…
Повернулися додому, як уже добре звечоріло. Леся вбігла у хату й від порога гукнула:
— Мамо! Ми з Люксом зустрілися!
— З яким Люксом? — не зрозуміла Галина Іванівна.
— З нашим! Він у сусідньому селі жив. Його прикордонники пораненим одному чоловіку лишили. Тепер Люкс буде з нами!
Невдовзі прийшов Свічка, повідомив Юркові:
— Післязавтра рушаємо в Київ по причандалля для водолазів.
Юрко сходив до коменданта Штарка, оформив перепустку, взяв дозвіл на провезення продуктів. Штарк роздобрився і виписав Юрку в дорогу масла, консервів, хліба.
Перед від'їздом Юрко накопав картоплі. Свічка теж привіз масла, меду, борошна. Підморгнув Юркові:
— Наказав Петрович забезпечити тебе, як фюрера. Правду кажу. Оці продукти везли якомусь фюреру, а хлопці й позичили, бо їм теж їсти треба. І нам вділили. Так що буде чим в Києві поторгувати, вистачить і на гостинець добрим людям.
…На пропускному пункті перед Києвом есесівець впізнав Юрка, дружньо посміхнувся, підняв руку:
— Хайль Гітлер!
— Хайль! — відповів Юрко.
— Що везеш? — допитувався солдат. — Яйки є?
— Є. Є мед, масло, сушена риба.
— О, — ковтнув слину солдат, — дай мені трохи яйок і масла. — Потім подумав і додав: — І трохи меду. Мені остобісили вермішель і м'ясні консерви.
Юрко наділив есесівця продуктами, і той швидко пропустив підводу за смугастий шлагбаум.
— Сюди вскочили, — буркнув Свічка, — а як будем звідси вискакувати? Куди нам тепер податися?
— Заїдемо до моїх знайомих, лишу їм трохи харчів — і рушимо в монастир до послушниці. Хай вона нас і відведе на постоялий двір.
— Як так, то й так, — погодився Свічка.
— Сьогодні сюди-туди, а завтра на ринок. Поторгуємо, куплю Оксані одяг, бо зовсім обносилася.
Катю Юрко помітив на вулиці. Ішла, низько опустивши голову, ніби боялася підвести її і глянути поперед себе. В правій руці — кошик.
— Катю! — гукнув хлопець. — Чого так зажурилася?
— Юрко! — радісно посміхнулася дівчина й витерла заплакані очі.
— Чого ти плачеш? Що трапилось? Катя сторожко оглянулася, зашепотіла:
— Страшне в місті коїться! Арештовують людей, кидають у в'язницю, і ніхто звідти не повертається. Чоловіка маминої сестри, Миколу Павловича, арештували. Тітка Марина з дітьми в нас переховується. Я оце передачу носила Миколі Павловичу в Лук'янівську тюрму, а німець мене побив і передачу не взяв, викинув картоплю на вулицю. Що я тітці Марині скажу?
Юрко став заспокоювати дівчину:
— Я вам трохи харчів привіз. І марок дам, докупите що треба.
Незабаром вони приїхали до Катиного будинку. Юрко заніс у кімнату клунок з продуктами.
Анастасія Іванівна, побачивши таке багатство, розгублено подякувала:
— Спасибі, що нас не забуваєш, з біди виручаєш.
У кутку сиділа молода, змарніла жінка, притискала до себе двійко дітей: хлопчика й дівчинку, злякано дивилася на Юрків мундир.
— Не бійся, Марино, — заспокійливо озвалася Анастасія Іванівна, — це Юрко, він славний хлопець, хоча й носить німецьку форму. Так і твій Микола носив, бо треба було носити…
Жінка заспокоїлася, запитала Катю:
— Віднесла передачу?
— Не приймають сьогодні, тіточко, — зітхнула дівчина. — Всіх порозганяли, сказали завтра принести.
Жінка зблідла, ще міцніше пригорнула до себе дітей, з усієї сили намагалася стримати сльози, що зрадливо зблискували на її довгих віях.
Катя вийшла з Юрком на вулицю.
Свічка годував коней, побачив Юрка, гукнув:
— Ну, побули в твоїх знайомих, а тепер поїдемо до моїх. Мені ліки треба взяти у знайомого аптекаря.
Юрко подивився на дівчину, відповів:
— Так ви їдьте за ліками, а я тут побуду.
— Хай і так, — кивнув головою Свічка, — я через годину буду.
— Добре, — озвався Юрко і взяв Катю за руку. — Ходімо, походимо по вашій вулиці, бо я і її толком ще не встиг роздивитися. Та й не буду полохати вашу родичку, бо вона на мене, як на чорта, дивиться. Далися їй узнаки гестапівці. Давно арештували її чоловіка?
— Тиждень тому, схопили вночі — і в тюрму. Провокатори проникають в підпілля і видають наших людей. Тітчин чоловік був членом підпільного райкому партії. І натрапив на зрадника. Недавно записку передав з в'язниці, у якій написав, що їх видав Рудий, що його всім треба остерігатися.
— Рудий? — схопився Юрко. — Як ти сказала? Який Рудий?
— Звідки я знаю? — знизала плечима Катя. — Так дядько Павло у записці написав.
— Дивно, — тамуючи хвилювання, мовив Юрко. — І в наших місцях теж діє провокатор під кличкою Рудий. Невже він і сюди свої щупальці простягнув?