Татарський острів - Василь Олександрович Лисенко

— Що ж ти, Андрію, знайшов? — поцікавилася Марія Федорівна.

— Там повно всього, — відповів хлопець. — Повінь вимила. Шаблі, пістолі. І хочемо ще один панцир знайти.

Андрій підняв з підлоги вичищений пістоль, простягнув Марії Федорівні.

— Два таких знайшли. На руків'ї щось написано і хрест намальовано. І на дві шаблі натрапили. Ще там спис повінь вимила — так ми його лишили на болоті. І ковану скриню розкопали. В ній якісь книги були. Потрухли.

Хлопець дістав із пічурки плескату блискучу коробочку на тонкому ланцюжку.

— Теж там знайшли. І ще гроші. Їх Гринько забрав. Повний ремінний капшук.

Марія Федорівна підійшла до вікна, оглянула коробочку, сказала:

— Ладанка! Колись такі ладанки шляхтичі носили, брали їх із собою в похід. Золота ладанка. І ланцюжок золотий. Мабуть, багатому шляхтичу належала. — Вона віддала ладанку Андріевій матері. — Сховайте, Катерино Данилівно, бо як дійде чутка про цю знахідку до німців — душу витрясуть. Навіщо вам мати зайвий клопіт?

Жінка взяла ладанку, недовірливо запитала:

— Кажете, золота?

— Золота, Катерино. Сховайте і нікому не показуйте. Німці на золото ласі.

— Добре, що сказали, а то й справді може бути морока. — Жінка поставила на стіл миску з варениками. — Пішли з Андрієм уночі на поле, нам'яли трохи пшениці, змололи в жорнах і оце зварила, — пояснила.

— Спасибі, — відповіла Марія Федорівна. — Тільки дайте нам спершу води, пити похотіли.

Хазяйка внесла з сіней відро води, поставила на лаві, витерла рушником кружку.

— Пригощайтеся.

Напилися води, покуштували вареників, поговорили про тяжке життя, і Марія Федорівна перейшла до справи, заради якої прийшла.

— Хочу запитати вас, Катерино Данилівно, чи справний ваш ткацький верстат?

— Справний, — відказала жінка й тут же поцікавилася:

— А навіщо він вам?

Марія Федорівна запропонувала:

— Давайте будемо ткати матерію, може, щось і нам перепаде. І пайок одержите. Вам переказували люди мою пропозицію?

— Переказували, — радісно осміхнулася жінка.

— Так ви згодні?

— Звісно, згодна! Може, й справді якийсь пайок одержу та спечу перепічку. І на штани Андрію витчу. — Хазяйка по-змовницьки підморгнула.

— От і добре, — сказала Марія Федорівна, — тільки про ткання нікому не розповідайте.

— Нікому не промовлюсь, — заспокоїла жінка Марію Федорівну, — про це не турбуйтеся, навчилася мовчати. Коли воно вже закінчиться, наше бідування?

— Закінчиться, Катерино Данилівно, — впевнено відповіла Марія Федорівна.

— Так воно так, — погодилася жінка, — рано чи пізно — кінець фашисту буде. Недавно я ходила в Грабарі, провідати свою двоюрідну сестру. Там якраз був мітинг. І виступав на ньому секретар райкому партії Михайло Сергійович Коваленко. Він і сказав людям: «Фашисти ніколи не пануватимуть на нашій землі!» Давайте мені хутчій роботу.

— Я прийду до вас у наступну середу, — пообіцяла Марія Федорівна, — і ми нав'ємо основу, а ви тим часом поставте в хатині верстат.

Юрко зібрався йти в Калюжниці на побачення з Кузьменком.

Леся відклала шитво, допитливо глянула на хлопця:

— Ти куди?

— Піду в сусіднє село.

— У Гаївці?

— Ні, в Калюжниці.

— І я піду з тобою. Удвох буде веселіше.

Юрко радий, що Леся вирішила піти з ним. Справді, удвох веселіше, особливо ж, коли йдеш лісом. Правда, зараз у ньому нікого не зустрінеш. Партизани стали табором десь біля Васильківських Дач, а поліція в ліси не заглядає.

За селом вони одразу пірнули в старий дубовий ліс. Леся йшла поруч Юрка, сторожко озиралася навколо:

— Ніде не бачила таких таємничих лісів, все одно як у чарівній казці. І навколо підземні виробки. От цікаво піти і подивитися на ті підземелля. Правда?

Невдовзі ліс закінчився, і в зеленій долині вони побачили велике село. На березі річки виднілася осяяна сонцем школа.

— Калюжниці! — сказав Юрко. — Тепер підемо шукати Валентина Петровича.

На подвір'ї крайньої хати поралася старенька згорблена бабуся. Хлопець привітався, запитав:

— Чи не скажете, бабусю, як нам втрапити до Кузьменка?

— Це той, що травами лікує?

— Той, бабусю.

— Скажу. Отак ідіть прямо по цій вулиці і нікуди не звертайте. По праву руку побачите хату з зеленими віконницями і високим парканом. Ото й буде хата Кузьменка. Тільки обережно заходьте на подвір'я. Там такий пес — страх! Як зірветься з прив'язі, наробить шелесту!

Довго йшли вулицею. Нарешті побачили хату з зеленими віконницями. Юрко обережно прочинив хвіртку, зайшов на подвір'я, заросле споришем. За ним — Леся. Підійшли до ґанку. І в цей час з будки вискочив сірий пес, з гострими, як у вовка, вухами. Він голосно заскімлив, з розгону вивільнився з ланцюга й вихором помчав до Лесі. Дівчина спершу перелякано дивилася на вівчарку, потім схопила сірого велетня за шию й вигукнула:

— Люкс! Як ти сюди потрапив?

Пес радісно стрибнув дівчині на груди і лизнув її в щоку.

— Юрку! — повернулася до хлопця дівчина. — Це ж наш Люкс! Я його ще маленьким годувала, водила в школу, навчила брати слід, виконувати всілякі накази й команди. Потім на заставі Люкс шпигунів ловив. Як він опинився в цьому селі? От диво! Мама й не повірить!

Тим часом прочинилися сінешні двері, на ґанок вийшов широкоплечий чоловік, кинувся до вівчарки, схопив за ошийник, запитав перелякано:

— Не порвав? Слава богу! Отакий ланцюг і не витримав. Ох і сила в Дружка!

— Він не Дружок, він Люкс, — сказала Леся. — Це наша вівчарка!

— Як — ваша? — здивовано запитав чоловік. — Мені Дружка прикордонники пораненим залишили, як наші за Прип'ять відходили. Я його вилікував, він і звик