Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1 - Володимир Читай

Ранком прокинувся, їсти знову хочеться, живіт крутить: бур-бур-бур-ррр… Як на зло ще й ангіна десь узялася. Усе горло цапові заклало, дере, коли слину ковтає.

«Нема тут нікого, окрім вітру. Хто вище всіх — той сам. Треба повертатися» — вирішив цап. Оглянувся навкруги, а усі гори вкриті снігом, якого за ніч нападало стільки, що навіть дерев не видно. А від стежки, якою він прийшов, й сліду не залишилося. Спробував цап в бік ступити, а лапи в сніг провалюються й до твердого не достають. Де не ступав, всюди однаково.

Холодно, голодно і самотньо цапу. Кричати не може, то шепоче:

— Кхе-кхе, рятуйте, рятуйте мене! Хтось… Тільки вітер йому одзивається: «Шу-у-у… ф-у-у…»

«Певно тут я і згину» — злякався цап. Став міркувати, як з цієї халепи вибратися. Підійшов до краю урвища, подивився донизу і вдалині сокола побачив. Придумав сніжки ліпити і в нього жбурляти. Може побачить й врятує. Покидав-покидав та марно. Не долітають сніжки, вітер їх на скелю кидає, вщент розбиває. Зневірився цап, склав лапки, помолився востаннє, як перед смертю, і заснув.

Вночі прокинувся Гордань й бачить, над ним цап Бодай стоїть, солому та патички з торби виймає і вогнище розпалює. Поліз ще по щось в торбину.

«По сокиру поліз. — Думає цапок. — Пропаду я ні за цапову душу. Зарубає мене гуцул.» Поворушитися боїться й не може, бо ослаб від голоду, морозу та страху. Закрив очі, щоб своєї смерті не бачити.

Почекав, нічого не діється. Розплющив одне око, так що майже не видно, помацав шию, думає: «Ні! Ще на місці голова». Бачить, Бодай витягнув люльку та кресало, поклав тютюну, запалив, затягнув у груди сивого диму і на нього дивиться. Знову Бодай в торбину лапу запхав, а Гордань думає: «Тепер точно по сокиру. Зараз знесе мені голову!» Аж ні, бачить, той оберемок сіна виймає і перед ним кладе.

— На, їж!

Скочив цапок на лапи і до сіна припав. Яке ж воно було духмяне, яке ж смачне. Горданю здавалося, що нічого смачнішого за все своє життя він ще не куштував.

Наївся цапок, зігрівся біля вогню. Наважився очі підняти, на Бодая подивитися. Соромно йому стало. Вперше в житті.

— Вибач мене, Бодаю, що я був таким. Кожуха в тебе вкрав, шапку. А ти до мене такий добрий, від смерті мене врятував.

Старий подивився на нього докірливо, похитав головою. Нічого не відповів. Сиділи мовчки, поки вогонь блимав, кожен про своє думав.

Бодай шкодував молодого та впертого цапка і радів, що встиг його з лап смерті витягти. А Гордань мучився одним-єдиним запитанням: «Чому він мене врятував, якщо я його обікрав?»

Коли вогонь згас, Бодай підвівся:

— Ходімо! Ступай за мною слід у слід.

Йде Бодай попереду, копитом обережно стежку шукає, а за ним Гордань. Але ж молодим не терпиться. Хочеться йому поскоріше з гори зійти. Поспішив цапок поперед Бодая, вдарив передньою лапою в камінь, що під снігом сховався, і коліно звернув. Застогнав він, від болі скорчився. Цап до нього:

— Що таке?

— Ногу, дядьку, підвернув.

— Ех ти! Що я тобі казав? Ступав ти так, як я велів?

— Ні!

— От тепер маєш! Клади мені свої копитця на плечі і будемо йти так. — Ще повільніше пішли. Мало-помалу. Вночі дійшли до хатинки Бодая. Жив він просто. Грубка, ясла і трембіта на стіні — ось і все, що в хаті було.

Змучений Бодай туго копито малому перев'язав, зварив якоїсь настоянки з гірських трав і наказав:

— На, випий!

Гордань випив гірку та й ліг спати, бо й так уже з ніг валився. Бодай розпалив грубку та й заснув біля неї.

Три дні і три ночі Гордань не вставав. Бодай весь цей час біля нього був, настоянки варив й ними цапка напоював. Це не допомагало. Коліно спухло, почервоніло. Те саме й з горлом було. На вечерю зварив жменю пшениці, виклав у миску і цапку дає:

— Їж, малий, поправляйся.

— Ех, старий, — каже Гордань, — об'їдаю я тебе. Це ж ти, певно, на Різдво, на кутю беріг.

— Так. Але до Різдва ще далеченько, а ти без хліба на ноги не станеш. Їж!

Жує Гордань пшеницю, а думка з голови не йде.

— Чого ж ти мене не покинеш, не зарубаєш? Я ж там, на горі, був на вірній смерті. А ти тут панькаєшься зі мною… Хліб свій чесний віддаєш.

— Що посієш, те й пожнеш. Не шкода мені хліба свого для тебе, бо я знаю, що він до мене повернеться. А ось ти, як би помер, то вже б не повернувся. Поганого б ти вже нічого не зробив. Але хто ж би за тебе твої добрі справи зробив?

— Як добрі справи? — здивувався Гордань.

— Ті, які є шляхом до Царства Божого. Ті, які ти ще зробиш! До яких тебе серце закличе.

Задумався цап над цими словами, які йому весь світ перевернули. Через кілька днів справи пішли краще: малий почав одужувати.

Встав Гордань вранці, коли ще остання зірка з неба не зійшла, і хату підмітає. Бодай прокинувся, очі продер, побачив це й зрадів.

— Тільки на лапку хвору не ставай.

Настало Різдво. Сіли вони до столу, а на ньому лише жмутик сіна та сухий вінок із квітів. Те зерно, з якого кутя мала б бути, згадали. Помолилися богу й повечеряли, чим було, водою запили.

Прожили всю зиму разом. Подружилися.

Задихала весна. Зняв Бодай трембіту, виніс її на двір і засурмив. Горами йшло відлуння і поверталося назад. Здавалося, що то не Бодай, а вітер