Семеро підземних королів - Олександр Мелентійович Волков
Здавалося, не кам'яні стіни тягнулися по обидва боки озера, а відкрилося темне небо з мерехтливими зірками на ньому. Проміння цих зірок блищало и переливалося червоним, зеленим, синім кольорами. Еллі боязко запитала:
— Що це, Фредді?
— Я і сам не знаю, — так само тихо відповів хлопчик. — Можливо, коштовності?
Стіна тут круто піднімалася з води, і вони змогли підпливти до неї впритул. Великі блискітки, вкраплені в камінь, яскраво блискотіли у світлі скалки.
Досвідченіша Еллі, яка бачила вже розкішний палац Гудвіна, одразу здогадалась:
— Фредді, це діаманти!
— Вигадуєш? Знову зі своїми штучками!
— Та ні, запевняю тебе!
— Краще б це були шматочки сиру, — похмуро відгукнувся хлопчик.
— Ти не розумієш, Фредді, вони дуже дорогі… І гарні, — додала дівчинка.
— Ну і нехай гарні. Нам то що з того?
— Як ти не розумієш, Фред? Будь ласка, виколупай кілька камінців. Якщо ми виберемося звідси… Коли виберемося, уточнила Еллі, — ювелір змайструє мені красиву брошку та браслет.
Фред неохоче взявся виймати алмази. З деякими обійшлося благополучно, а потім він ледь не упустив ножика у воду.
Це так його розізлило, що він хотів жбурнути в озеро і ті камінці, які йому вдалося дістати. Хлопчик недбало перекинув здобич Еллі і почав гребти.
Коли діамантова печера залишилася позаду, дівчинка задумливо сказала:
— Знаєш, Фредді, тут починаються дива.
— Ну й що? — непривітно кинув Фред. — Тобі тепер скрізь ввижаються дива.
— А все таки я гадаю, що ця дорога приведе нас у Чарівну країну.
Фред промовчав, але сестричка помітила з виразу його обличчя, що такий кінець їхніх пригод перевершив би його бажання.
РИБАЛКА
а дев’ятий день мандрів провізія закінчилася. Еллі ослабла від голоду, з Тотошком також було кепсько, тільки Фред іще тримався. Коли пропливали довгим вузьким озером мимо прямовисної стіни, Фред побачив на ній начебто великі краплі, що стікали.— Це слизняки! — вигукнув хлопчик. — Ось і їжа.
Але він добре пам'ятав слова батька, який нерідко повторював під час поїздок по преріях: «Ніколи не їж багато невідомої тобі страви, малюк! Хтозна, може, вона зашкодить!»
І тепер Фред вирішив у першу чергу спробувати цих слизняків сам. Він важко проковтнув неприємний, їдкий на смак шматочок «Ні, це не для Еллі», — подумав він і виплюнув недоїдену гидотну.
Він добре зробив, бо незабаром у шлунку почало пекти, закрутився світ, і він знепритомнів.
Перелякана Еллі кинулася на допомогу братові. Вона засунула палаючу скалку у щілину носового ящика і заклопоталася бризкала водою у Фредове обличчя, давала йому нити з пляшки.
Через кілька хвилин хлопчик очуняв, але в цю мить скалка зашипіла й погасла.
— Ще один сірник, — важко зітхаючи, прошепотів Фред. — А, між іншим, запас скалок теж закінчується…
Отже, слизняків не можна було їсти і примара голоду знову забовваніла перед мандрівниками. Запалили скалку і мовчки попливли далі.
І раптом очі Фреда заіскрилися радістю. Він помітив… Так, він побачив, як зі стіни зірвався слизняк, упав у воду, і тут же з води висунулася велика риб'яча голова і зімкнула щелепи. Маленький вир, і все щезло.
Який же я дурень! — вигукнув Фред. — Ой, скільки мені ще рости від хлопчика до справжнього чоловіка! Усі наші біди виникають через мою дурість! Чому я не подумав про рибу?!.
— Але, Фредді, як же ти її спіймаєш?
— Ха-ха-ха, сестричко, це вже мій клопіт!
Фред витяг з-під підкладки своєї шапки риболовну волосінь з великим гачком. Він зняв з вогкої стіни слизняка, відрізав шматочок, наживив його і опустив вудку за борт.
Довго чекати не довелося. Різкий ривок, підсічка, і ось на дні човна затріпотіла коротка товста риба з сірою лускою й блідо-рожевими плавниками. На голові в неї замість очей діти побачили маленькі круглі нарости: риба була сліпа.
— Може, і ця риба отруйна? — задумливо запитав Фред.
— Любий Фредді, тепер спробую я! — благально мовила Еллі.
— Ні, — рішуче заперечив Фред, — хай спробує Тотошко. Але небагато.
Хлопчик стукнув невгамовну рибу веслом по голові, очистив од луски, дав маленький шматочок песику. Тотошко жадібно з'їв, облизався і всім своїм виглядом показував, що хоче ще.
— Ні, друже, — лагідно сказав Фред, — трохи потерпи.
Минула година. Тотошко почував себе добре й ласо подивлявся на риб, яких хлопчик устиг наловити за цей час.
— Шкода, що не можна підсмажити цю рибу, — пожартувала Еллі.
— Нічого, будемо їсти сиру. Але також потрошку, інакше нам стане кепсько.
Діти їли небагато, але часто і через кілька годин відчули, що вже ситі. І хоча їм уже не загрожувала смерть від голоду, вони від усієї душі забажали, щоб їхня подорож закінчилася якнайшвидше.
ТАЄМНИЧЕ МІСТО
учок скалок зменшувався з жахаючою швидкістю, і нарешті настала мить, коли мерехтливий вогник останньої з них, прощально мигнувши, згас. Ще кілька секунд жевріла червона жаринка, але й вона щезла. Пітьма…Так, Фреду і Еллі здалося, що їх оточила непроглядна вічна темрява, бо жоден промінь не міг пробитися через товщу землі, що відділяла їх від неба, від сонця. Але що це за диво? В міру того, як їхні очі звикали до темряви діти починали дещо в ній розрізняти…
— Фредді, братику, я бачу, бачу! — захоплено вигукнула Еллі. — Ой, бачу свої пальці… Бачу Тотошка! Тебе!..
— І я теж розрізняю червоний светр! Бачу, як ти махаєш руками! Ура!
Це могло здатися незбагненним неймовірним, але мандрівники дійсно бачили. Вони пливли в цей час широкою спокійною річкою, і перед ними відкривався мис, біля якого річка повертала праворуч. Скелясті береги, звисле склепіння печери — все тьмяно вимальовувалось в якомусь слабкому, але явно золотисто-рожевому світлі. Звичайно, їм тепер не потрібні були ні скалка, ні навіть найяскравіший смолоскип, бо ніякий смолоскип не міг би так освітити навколишній світ, як це спокійне, розсіяне світло, що лилося невідомо звідки. І коли раніше діти його не помічали, то тільки тому, що їхні очі засліплював вогонь скалки…
Еллі переконано сказала:
— Фредді, напевне, тут десь поблизу Країна Підземних рудокопів!
І дівчинка розсміялась перший раз після катастрофи.
— Яке щастя! Я знову побачу любого Страшила, Дроворуба, Лева!..
Фред розсудливо заперечив:
— А ти не помиляєшся? А раптом ми потрапимо в якесь інше підземне царство?
— Ну, скільки їх тут може бути? Ні, це ж у Країні Підземних рудокопів я бачила таке золотисте світло, тільки воно було набагато яскравіше і дозволяло розрізняти деякі предмети.
