Семеро підземних королів - Олександр Мелентійович Волков
Хлопець прив'язав до каменя кінець тонкої мотузки, змотаної в чималий клубок.
— Я все передбачив сказав Фред. — У таких печерах легко заблукати.
— Тільки не з собакою, — заперечила Еллі. — Тотошко завжди зможе нас вивести по сліду. Правда, Тотошенько?
Песик ствердно загавкав.
Діти увійшли в печеру. Фред йшов першим, він ніс на плечах чемодан, до якою були пришиті лямки. В руках у нього були смолоскипи. Услід за ним ішла Еллі. В одній руці вона несла провізію, в другій тримала клубок ниток Тотошко біг позаду: печера йому не подобалася. Він підозріло нюхав повітря і гарчав.
ОБВАЛ
вечері діти не повернулись. У хатині Каннінгів запанувала тривога Місіс Кет не покидали різні страшні здогадки чоловік її заспокоював:— Вони не могли заблукати: дорогу до ферми коні знають. Про хижих звірів у наших краях давно вже не чути. Просто діти запізнилися і ночують на пагорбах. Провіанту в них достатньо, сірники у Фреда є.
— Можна заблукати в печері, — казала місіс Кет. — Я чула, що там безліч заплутаних ходів.
— Я дав хлопчикові величезний клубок ниток, — сказав Білл Каннінг, — і суворо наказав йому йти лише доти, доки вистачить клубка.
Ніч минула в неспокої, а вранці тривога ще збільшилась: на ферму прибіг скакун Фреда з обірваною вуздечкою. Всі зрозуміли, що скоїлося лихо. Кожен хто був вільний від роботи і міг триматися на коні негайно кинувся до печери на чолі з Біллом Каннінгом. Передні з рятувального загону промчали двадцять миль за півтори години, ледь не загнавши коней.
Неподалік від печери стояла Елліна конячка прив'язана до дерева. Дітей ніде не було видно. Мотузок, яким був обмотаний камінь, вів у печеру. В юрбі рятівників висловлювались всілякі припущення.
— Заблукали у підземеллі? А може вони газом отруїлися? Чи не розбився хтось із них?
Люди кинулися в печеру з палаючими свічками та лампами в руках (вони взяли на ранчо місячний запас пального). Попереду всіх квапливо йшов Білл.
Спочатку прохід був не дуже високим і широким, але поступово він розширився і привів у великий продовгуватий грот, зі стелі якого, виблискуючи у світлі ламп, звисали сталактити.
Перетнувши цей грот, люди побачили три виходи з нього. Мотузок вів Фреда у середній. Люди заглибились туди, йдучи ланцюжком, бо прохід був вузький і невисокий. Іноді високим чоловікам доводилося згинатися навпіл. І раптом Білл, який ішов попереду, глухо скрикнув:
— Обвал!
Дорогу перегородила глуха стіна з дрібного і великого каміння, притиснутого зверху мільйоннопудовою вагою гори. І в цю товщу потрапив мотузок — останній слід дітей, які тут проходили…
Білл Каннінг розпачливо заплакав.
— Фредді, синочку мій!.. Еллі, крихітко Еллі!.. Який жахливий кінець!
Товариші лагідно втішали Каннінга:
— Годі, Білле, давній друже, заспокойся! Ще не все втрачено. Може, вони там, з того боку…
Білл заспокоївся:
— Так, так! Треба розкопувати! Негайно… Зараз!
А до печери під'їжджали все нові і нові добровольці, і в ущелині розташувався великий табір. Запалали багаття, жінки готували обід для рятівників. Була серед них і тітонька Кет, яка зразу постаріла на кілька років.
Чоловіки кинулися по всій околиці — збирати землерийний інструмент: лопати, ломи, кирки. Інші рубали дерева в навколишньому лісі й готували стояки — кріпити хід..
Робота закипіла. Прохід був вузький, і там могло працювати тільки троє, зате рятівники змінювали один одного через чверть години, і кожен вгризався в обвал з новою силою, а довгий ряд людей передавав з рук у руки добуте каміння.
Інші рятівники ретельно обстежили правий і лівий виходи з великого і рота. Хтозна, можливо, якийсь з них веде в глиб землі, повз обвал, і там де-небудь уцілілі під час катастрофи діти чекають на допомогу. На жаль, один з коридорів повернувся у зворотному напрямку й замкнувся кільцем, а інший завершився глухим кутом.
На прохання Білл а про нещастя сповістили Джона Сміта: йому була надіслана телеграма. Батько й мати Еллі з'явились на місце лиха на третій день. Вони були у відчаї. Фермер Джон зразу ж взявся за роботу, але у рятівників уже виникли перші сумніви. У вузькому й низькому проході копати виявилося дуже важко, і за вісім днів штольня просунулася лише на півтораста футів. А простукування і промацування за допомогою довгих бурів показувало, що завал тягнеться ще дуже далеко, може, на цілі сотні футів. Більше того: зі стелі великого грота долинало зловісне потріскування. Міг статися новий обвал і поховати багатьох.
Джон Сміт і Білл Каннінг першими запропонували припинити розкопування.
— Очевидно, наших дітей не врятувати, — похмуро сказав Білл. — Якщо вони не розчавлені, то, напевне, загинули від голоду…
На дванадцятий день рятівні роботи були припинені.
ПІСЛЯ ОБВАЛУ
ред, Еллі і Тотошко не загинули. Обвал відбувся, коли вони далеко поминули небезпечне місце. Але страшенний струс грунту кинув їх на долівку печери, зі стелі посипались камінці.. Потім до них долинув оглушливий гуркіт, і порив вітру погасив смолоскипи. Тотошко безпорадно заскиглив, а приголомшені Еллі та Фред не могли вимовити й слова.Потім дівчинка заговорила:
— Недарма Тотошко так упирався, не хотів сюди йти. Тотошку, милий, ти розумніший за нас!
Тотошко тремтів од переляку, але не краще почували себе і діти. Фред запалив смолоскип.
— Поглянемо, що сталося…
Вони пішли назад, обережно оглядаючись вдивляючись у стелю й стіни. На щастя, ця частина печери, як видно, виключно міцна: лиш подекуди появилися тріщинки. Але десь через триста кроків дослідники змушені були зупинитися: перед ними хаотичною купою лежав кам'яний завал.
— Отут була б наша могила, якби ми не встигли звідси вийти, — злякано прошепотів Фред, і хоч у печері було свіжо, на його обличчі виступив піт.
— Що ж тепер робити, Фредді? — запитала Еллі, безсило опускаючись на землю.
— Що?.. Я не знаю… Спробуємо знайти інший вихід, — невпевнено відповів хлопчик.
Але в голові його промайнула страшна думка: «Навряд чи є такий вихід…»
Еллі підвелася з холодної сирої долівки.
— Підемо. Тільки я дуже голодна. Адже ми нічого не їли з ранку.
— Це ти славно придумала, сестричко, — з удаваною бадьорістю вигукнув Фред. — Справді, треба підкріпитися перед важкою дорогою.
Вони поїли, нагодували Тотошка, випили холодного чаю.
— Все найважче залишимо тут, — запропонував Фред.
Він поклав на чемодан оберемок смолоскипів, дав Еллі нести лише три-чотири. Порадившись, вирішили залишити Тотошка коло продуктів: у печері могли бути щурі, і втрата провіанту стала б непоправним
