Вокс - Пол Стюарт
І тільки він нікого не цікавить, усі його забули і покинули напризволяще в напівзруйнованому палаці, та й сам вигнанець неначе геть збайдужів до всього, що діється довкола, з головою поринувши у свої чорні думи. Лиш він один байдужий до того, що Нижнє місто знемагає від пекельного жару. Лиш він один.
Вокс Верлікс.
* * *Темноліс, Каменосад, Крайріка. Нижнє місто і Санкта-фракс. Назви на карті.
Але за кожною назвою криються тисячі легенд, легенд, записаних на давніх скрижалях, легенд, що переходили від покоління до покоління з уст в уста — та й досі переповідаються.
Наступна оповідь — лише одна з таких легенд.
Розділ першийДосвітня варта
У величезній залі стояла холоднеча, хоч собак гони. Вгорі, крізь помальовані «лисицями» шиби височенної скляної бані, сяяли зірки, мерехтячи в чорному небі, наче фракспил. А під банею, над небесними мапами, складеними стосом на величезному круглому столі з залізного дерева, схилився огрядний чолов’яга. Перед ним стояла чимала різьблена кварта, біля ніжки стільця валявся перекинутий телескоп. Аж ось чолов’яга голосно хропнув на всю залу; на губах йому виступила червона піна, а голова стала поволі хилитися вперед.
Крижаний протяг, зі свистом гуляючи по залі, ворушив небесні мапи, і ті шелестіли, мов сухе листя. Уві сні академік ворушився, і тоді до хропіння домішувалося легеньке дзенькання фракспилового медальйона об важкий посадовий ланцюг, почеплений на шиї.
Учений муж мав обвислі щоки та шию, де шкіра бгалася в пухкі, схожі на черву жирові згортки, і що глибше поринав він у сон, то більше хилився до столу. Погойдувався з боку на бік медальйон із фракспилом, ударяючись об вінця лиш трохи недопитої кварти. Хропіння ставало чимраз глибше і розкотистіше, підборіддя сонного ходило ходором, а медальйон чимраз глибше спускався у кварту
Аж ось, відчайдушно хропнувши, товстун, куняючи, різко пурнув уперед. Почувся глухий стук: хропун з усього маху тріснувся лобом об край столу — і сів, мов його правцем поставило. Перед ним засичало, затріщало, засмерділо смаженим лісовим мигдалем — і несподівано вибухнула кварта.
Академіка змело зі стільця. Важко гепнувши у протилежному кінці зали, він викрутив собі ногу і добряче забив голову об кахляну підлогу.
Високо вгорі, немов яка пародія на луну, розлігся оглушливий тріскіт і задзеленчало розбите шкло: щось тверде і важке провалило баню і бухнуло просто на стіл, розполовинивши тверду, мов залізо, стільницю.
Надсадно бухикаючи і морщачись від болю, академік звівся з підлоги. У повітрі висіла хмара куряви та диму. Воксові гуло в голові, у вухах дзвеніло, і хоч би куди він глянув, перед очима вогняним дивовиддям зринав спалах вибуху — то рожевий, то зелений. Бухикання не вгавало, і тіло Воксове тіпалося у страшних корчах.
Нарешті кашель відпустив академіка — він полапки дістав хустинку з павучої шовковини і заходився втирати засльозені очі. Глипнувши вгору, побачив, що потужна вибухова хвиля вичавила кілька шибок у бані. Місячне світло вигравало на гострих скалках, розсипаних під ногами. Аж ось академік намацав очима якийсь предмет, що валявся посеред склянок та дерев’яних скіпок, і спохмурнів. То була відколена кам’яна голова однієї з дахових статуй. Густа паморозь, якою вона взялася, уже танула, збігаючи патьоками на долівку.
«А цим разом хто? — подумав академік. — Чия ясновельможна фігура зволилася грьопнути сьогодні?»
Академік нахилився, обіруч узяв слизьку голову, підняв, покрутив туди-сюди — і йому стало зле. То була голова статуї, що зображувала його самого, Вокса Верлікса.
* * *Хоча вже заходила північ із масним жовтим кружалом повні у щораз густішій млі, повітря — навіть на самім чолопку Вежі ночі — було ще вологе і тепле. На головному верхньому помості з’явився Орбікс Ксаксіс, Найвищий Сторож, і, підозріливо роззирнувшись, прожогом заходився коло металевої маски на своєму роті й носі.
Отвори в масці прикривала сітка з павучої шовковини, і хоч Орбіксова мармиза рясно пітніла, а голос звучав приглушено і деренчливо, маска чудово захищала від гидотного нічного повітря. Клацнули застібки — Найвищий Сторож надійно закріпив респіраторний запобіжний пристрій. Коли врешті-решт сюди докотиться велика буря, з невимовною втіхою подумав він, занечищеним повітрям знову можна буде дихати, але наразі цей благословенний день ще не настав…
— Обрані чекають на твій наказ, володарю, — озвався за спиною хрипкий голос.
Орбікс обернувся на нього і побачив доглядача клітки — Моллуса Леддікса. За ним стояли два юні бібліотекарі з білими як полотно змарнілими обличчями, а обабіч них — Сторожі, пара кремезних плескатоголових гоблінів. Один бранець зі шрамом, що перетинав розкошлану рудувату бров у, напружував усі сили, аби стояти рівно, і тільки цокотіння зубів зраджувало його страх. Його напарник, менший і трохи пригорблений, встромив ясно-блакитні очі в землю. Руки в обох були позв’язувані за спиною.
Орбікс тицьнув свого респіратора в обличчя меншому в’язневі й глибоко втяг у себе повітря. На бібліотекаревій вії зависла сльоза, і, скотившись на щоку, поповзла вниз.
— Дуже добре, — озвався нарешті Орбікс. — Які ми чутливі. Як легко нас розчулити… Ви пов’язали їх у водозбігах, чи не так?
— Тільки одного, володарю, — кивнув йому Леддікс. — А другого збили над Нижнім містом.
Орбікс Ксаксіс невдоволено крекнув.
— Ех, ви, бібліотекарі, — мовив він підлазисто. — Невже вам бракує розуму втямити, що сила за нами — Сторожами Ночі? — Він кивнув головою плескатоголовцям і рикнув: — У клітку їх! І повитягувати затички. Я хочу чути, як вони співатимуть.
Гобліни повидирали в’язням з рота вузлувате мотуззя, що правило за затички, і повели бранців у кінець навислого над кручею помосту, де з блоку звисала важка клітка. Один зі Сторожів відчинив ґратчасті двері.
Другий