Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна

— Гайда мерщій! — гукнув Шарлюн. — Смішко попереду — шукатиме сліди. Норін біля мене, собаки за Міке! І мовчіть — аж доки ми його оточимо!

Він видобув з дудки переривчастий звук — умовне гасло «Вперед!». Ватага навзаводи помчала до пінійового гаю.

Зозулик із сестрою Розет, онуки тутешнього нотаря, мешкали в горішній частині містечка, в новій віллі, що правила водночас і за контору. Попри свист і гудіння вітру, вони виразно чули рев оленя й гасло Шарлюнової дудки. Завзятий Шарлюн так запалював своїм шаленством приятелів, що жоден із них не ремствував, навіть попадаючи в найгірші халепи. Худий Зозулик тихенько закрив альбома з марками, моргнув Розет і покрався тихою ступою до краю тераси. Треба було втекти від всевидящого ока бабусі, уникнути суворих напучувань дідуся Кабассоля, та ще й обдурити пильність мосьє Туссена, старшого клерка, що обійняв самохіть обов'язок лицемірного піклування дітьми.

За спущеними завісами контори ані шелесне.

— Здається, всі сплять, — прошепотів Зозулик. — Гайда з тилу, Марі й куховарка нас не викажуть…

Вони шаснули під балюстраду, пролізли навкарачки попід скляними дверима контори, навшпиньках обійшли віллу й чимдуж помчали до гавані.

Геть захекавшись, вони наздогнали Шарлюна з ватагою вже на головній вулиці селища.

— Годі вам бігти, не поспішайте, — мовив Шарлюн поблажливо. — Знаєте, де заплутався олень? У самісіньких хащах Рогу!

— Тепер ми його напевне вполюємо! — докинув Смішко.

Ватага грунтовно приготувалася до полювання — навіть «собаки» вимахували кийками, і то такими, що и бика можна порішити. Зозулик виламав на порослій олеандрами галявині дві бамбукові палиці — собі й Розет. Вишикувавшись у звичному ладові, загін негайно рушив на лови.

Було їх одинадцятеро: семірко хлопців і четвірко надійних дівчат. Але був ще й дванадцятий — невидимий— товариш, який мчав, вистрибував, гнався вкупі з ними: містраль.[2] Він уже другий день віяв од Вару[3] шаленими шквалами. Лютий вітрище: як задме — краще не виходь з дому, а то, чого доброго, скрутить в'язи. «Це вони дуріють через містраль», — казали матері, дивлячись, як їхні діточки раптом заводять таку химерну гру, що вони аж нетямилися з великого дива.

Містраль, певно, запаморочив і оленя, який ревів дедалі відчайдушніше.

— Ви чуєте? — гукнув Смішко. — Та він, клятий, з нами ще й дражниться…

Вони вийшли на галявину. Обсаджені квітами доріжки губилися в незайманих хащах, що хвилями збігали до червонястих скель Іспанського Рогу. Мастикові кущі, вербняк, мучниця поспліталися скрізь під рідко розкиданими пініями. Подекуди здіймалися кущі деревистого вересу метрів зо два заввишки, утворюючи тінявий підлісок; схоронившись од недоброго вітру, несамовито сюрчали там коники. Навсебіч по цих нетрях розбігалися звивисті стежки. Ліпшого місця на гру в схованки годі й шукати!

Перш ніж спустити «собак», Шарлюн довгенько обмірковувавсь. Досі вони полювали оленя тільки на іншій околиці, де було чимало горбків та долинок. Мереживо палісадів та живоплотів створювало неабиякі перепони — і дичині, й ловцям. Це вперше олень забрів у добре знані дітям зарослі, але була в нього й одна перевага — тут він мав де сховатися й куди втекти; спробуй-но, знайди його в таких хащах…

Міке завмерла на хвилину, дослухаючися, — де ж той олень. «Собаки» відсапували, смикаючи за уявні шворки.

— Я знайду його, — мовила вона до Шарлюна. — От побачиш, він у нас вибіжить зі сховку на четвертій швидкості. А ви заступіть дорогу до селища та стежку до пляжу. Якщо його не поставить прямцем з великого ляку, то він напевно побіжить хоч туди, хоч туди.

Шарлюн похитав головою: до своїх підлеглих він ставився досить скептично.

— Надто вже просто ти уявляєш собі ці лови! А що коли він вийде безбоязно, а ви його зразу кийками заб'єте? Хіба ж то справжні лови?! Ні, так нецікаво. Я не хочу, аби оленя забивали відразу, хай матиме змогу втекти… Нумо полювати, як завше…

Міке зразу вихопилась наперед і пустила «собак», що кинулись прожогом між хащі, ґвалтуючи, мов навіжені. Ловців Шарлюн поставив шерегою, метрів за п'ятдесят одне від одного — аби пильно прочесали всю гущавину. Коротке гасло дудки — і ватага, галасуючи й шпортаючи кийками зарослі, подалась услід за «собаками». Олень, мабуть, сполохався, зачувши цей шарварок, бо спершу ревнув ще голосніше, а тоді, певно, гайнув тікати, бо голос його віддалився.

— От йолоп! Мчить простісінько на скелі Рогу! — гукнув Шарлюн ліворуч до Смішка. — Ще шубовсне в воду! Скажи Розет, хай не поспішає.

Зграя помчала щодуху, аж у вухах їй засвистіло. Тупіт і гвалт мисливців та «собак» помалу-малу губився в свисті й гудінні містралю. Небавом чулося саме тюкання псарів — раз тут, раз там, — як бігли слідами польованого оленя. Шарлюн щомиті дудів, якмога гучніш, аби чули псарі й знали — він тут! Ватага вскочила у вересові зарослі й погналася крутовиною, вкритою колючими чагарями, що розлогим віялом збігали до самого берега моря.

Раптом Шарлюн зробив знак спинитися. Притлумлене валування враз затихло. Олень і собі закляк та занімів. Не чекаючи гасла, псарі небавом позбігалися до свого верховоди. Заслонившись рукою від сонця, Шарлюн вдивлявся в вершечок найвищого стрімчака Рогу.

— Куди ж забіг Шпиндель? Може, засів у казематі…

— Надто він для того хитрий, — озвався Зозулик. — Колись він уже спробував був заховатися в буді старого Коста, і ми його тоді добряче провчили…

— Нумо вперед, тільки без галасу!

Міке із «собаками» заховалася в тамарискових чагарях, метрів за двісті; серце їй калатало. Коли олень перестав ревіти, вона свиснула «гончакам», аби й вони помовкли. Кожен завмер, простягшися ницьма, нашорошивши вуха, втупившись у чагарі, що облямовували підніжжя старого розваленого блокгауза. Підступний олень мав собі