Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна
Філіп вернув додому зразу після пожежі. Батькова вілла стояла на бульварі Монфлері, сливе поруч вілли Кабассоля, але онуки старого нотаря вперто нехтували сином паризького архітектора.
Архітектор Віаль приїхав до Порт-Біу на початку того літа — його принесла хвиля ділків, принаджених розквітом нового курорту. Тут він і зостався жити. За його проектами побудовано найгарніші вілли селища, і місцеві будівельні підприємства гарантували йому роботу на ближчі десять років. Хоч-не-хоч, Віалі мусили осісти й, поки там що, віддати Філіпа до тутешньої школи. І від першого ж дня діти Порт-Біу, парості давнього місцевого кореня, ощирилися проти малого парижанина. Був він неговіркий, сором'язливий — то й уславився за пихатого: до того ж, уважаючи на батькову діяльність, його залічували до завойовників. І вже цілий рік Філіп жив мов зачумлений, попри всі шляхетні старунки мадмуазель Блан. Він, щоправда, не держав ні на кого серця, але така ситуація, безперечно, була йому не дуже до вподоби.
Архітектор Віаль приїхав близько восьмої години своїм чорно-жовтим «Версалем». Мадам Віаль — чорнява, маленька й тендітна, в квітчастій сукні,— накривала на терасі стіл до обіду. Філіп поливав із шланга прибиті містралем петунії. Він квапливо розчинив гараж перед батьковою машиною.
— Кажуть, що згоріли могіканські хатини? — гукнув до нього батько. — Ти там був?
— Я проходив поблизу, — неохоче мовив Філіп. — Бачив, що горить, та й уже.
— Підемо туди по обіді. Я хочу роздивитися все на місці. От бідолахи — в них біда на біду чіпляється… Але, ручуся — дехто, дивлячись на їхню скруту, руки потирає з утіхи.
— Хто це?
— Не хто інший, як мосьє Аморетті! Адже могіканську землю вирізнили поза межі селища. А зараз, коли оселі їхні згоріли, землю заберуть назад. Цікава то історія! Я розкажу її по обіді…
Філіп був уражений. Він зрозумів не все, але ця пожежа, яка спочатку видалась йому кумедною пригодою, почала прибирати розмірів катастрофи.
Ще не осмеркло, коли Віалі вийшли крутою стежкою до селища. Сюди ж сунули від гавані й пляжу юрби цікавих. Віалі спинилися на узліссі, там, де вогонь повипалював у чагарях здорові чорні діри. У глибині гаю, облиті червоним світлом вечірнього сонця, метушилися могікани — наспіх латали свої хатини тим, що було напохваті. І хатини прибрали зовсім чудернацького вигляду — ця скидалася на курінь, та на сінник, ця на ескімоський іглу, інша на траперську халупу чи на патагонську буду. Тут же товклася черідка доброхітних помічників — вони підсобляли старим ставити палісади.
Мосьє Віаль якийсь час споглядав цю картину, пахкаючи пригаслою люлькою.
— Марна річ — могікани вже програли свою справу, — мовив він урешті незворушно. — Ще до пожежі ці хатини сяк-так уходили за житло. Але отаке руйновище тільки псує навколишній краєвид. Мосьє Аморетті вижене могікан…
— Як це він зможе їх вигнати? — спитала мадам Віаль.
— Хіба ти не знаєш? Вони ж орендують цю землю, а орендна угода закінчується в липні.
— Ну, то вони однаково мусять звільнити землю.
— Не конче. Коли двадцять років тому могікани тут оселилися, ділки з мерії ще не знали справжньої ціни цього чудового куточка — то вони й оддали його в оренду за мізерний чинш. Але часи змінилися: нині земля коштує п'ятдесят мільйонів. Глянь, який гарний краєвид відслоняється звідси на пляж і затоку.
Філіп, насупившись, уважно слухав батька.
— Ось уже два роки, як туристи відкрили Порт-Біу, і громада врадила відчужити частку землі під курортне селище. Могіканський куточок теж увійшов у цю частку. Земля, безперечно, для них задорога, тож мосьє Аморетті пропонував їм оселитися на горбі. Та вони не схотіли, бо горб далеко від містечка. Зрештою старий Пастурель тицьнув Аморетті під ніс орендну угоду, де передбачено умови її поновлення. Мосьє Аморетті хоч-не-хоч мусив дати могіканам відстрочку на два роки, щоб вони за цей час опорядили як слід свої жалюгідні халупи, котрі псували краєвид. Старі тішились: два роки — не малий час, а там буде видно. Вони, власне, прагнули єдиного: лишитися тут і спокійно доживати віку. А тепер — і не пізніш як завтра — мосьє Аморетті нагадає про те, що термін угоди закінчується і що в угоді є грізна стаття, за якою орендарі мають утримувати свої житла в належному стані…
— Як ти добре все це знаєш, — дивуючись, пробурмотів Філіп.
Батько всміхнувся куточками вуст:
— Торік мер Шабр порушив був питання про те, щоб мерія купила ділянку для могікан за громадські кошти. Члени пристали на те, але з умовою, що ділянка буде не тут, над морем, а десь-інде. Мосьє Шабр дуже квапиться вирішити цю справу.
— Чому?
— Він хоче побудувати тут найрозкішніший на ціле узбережжя готель. Я вже накреслив його проект…
— Ще скажуть, що ти наживаєшся на чужому лихові,— зітхнула мадам Віаль.
Заходив вечір; крізь пінії й мімози один по одному замиготіли ліхтарі. Віалі поволі вертали додому, милуючися гладенькою затокою, в якій осяйними низками відбивалися вогні набережної.
— Ай справді,— мовив архітектор, — оце як глянеш на затоку такої чудової години, то відразу збагнеш, чому могікани не хочуть кидати свого укоханого пінійового гаю!
— Але ж навколо містечка чудових місць не бракує,— заперечив Філіп. — Твій готель можна побудувати де-інде…
— Ми вже про це заводили мову, — відказав батько. — Кілька день тому мер Шабр обдивлявся землю за нашою віллою — чи не можна затичити там ділянку.
— Чом же він не затичив? — глузливо спитав Філіп. — Може, сподівався цієї пожежі?
Мосьє Віаль гостро глянув на сина.
— За такі слова годилося б дати тобі доброго поличника! — сухо кинув він.
Філіп прикусив язика. По малій хвилі, коли вони звернули на алею, що вела до вілли, хлопець спитався в батька:
