Артеміс Фаул - Йон Колфер
Мопеди пролітали повз них, немов величезні зграї риб. Здавалося, кінця-краю немає тому натовпу. Навіть на тротуарах було повно продавців та покупців. Кухарі кидали риб’ячі голови в казани з киплячою олією, а під ногами в них крутилися маленькі голодранці, видивляючись, де б поцупити щось коштовне. Інші сиділи в затінку і завзято тицяли пальцями на кнопки ігрових комп’ютерів.
Футболка Нгуєна геть промокла від поту. І не через вологість, до неї він звик. Усе через цю халепу. Не варто було мішати магію зі злочинністю. І він подумки присягнувся, якщо лишиться живим, змінити своє життя. Не звертатиме уваги на підозрілі оголошення в Інтернеті, не вештатиметься із синами європейських мафіозі.
Вони дісталися місця, де довелося залишити джип. Вулички стали дуже вузенькими, щоб по них міг проїхати позашляховик. Артеміс повернувся до Нгуєна.
— Схоже, далі підемо пішки, пане Нгуєне. Можете тікати, але в цьому разі будьте готові до гострого і смертельного болю проміж лопаток.
Нгуєн зазирнув в очі Батлера. Темно-сині, майже чорні. І в тих очах не було ніякої милості.
— Не переживайте, — сказав він. — Я не втечу.
Вони вилізли з машини і пішли вздовж вулиці. За ними спостерігали тисячі очей. Безталанний кишеньковий злодій спробував поцупити в Батлера гаманця. Той переламав хлопчині пальці, навіть не глянувши. Тож невдовзі на їхньому шляху не лишилося ані душі.
Вуличка стала ще вужчою. Прямо по землі серед куп сміття текла брудна вода. На острівцях рисових циновок сиділи жебраки і каліки. Більшість мешканців цієї вулиці не мали нічого.
— Ну? — спитав Артеміс. — Де вона?
Нгуєн показав пальцем на чорний трикутник під іржавою пожежною драбиною.
— Там. Унизу. Вона ніколи не виходить. Навіть щоб купити рисової горілки. Завжди когось посилає. Тепер я можу йти?
Артеміс навіть не відповів. Він просто пішов до дірки під пожежною драбиною. В темряві він неясно бачив якісь рухи.
— Батлере, чи не міг би ти подати окуляри?
Дворецький відчепив від паска окуляри нічного бачення і поклав у простягнуту руку Артеміса. За- дзижчав мініатюрний моторчик.
Артеміс надягнув окуляри. Усе вмить стало радіоактивно-зеленим. Хлопець глибоко вдихнув і перевів погляд на таємничу темряву. На рисовій циновці щось ворухнулося, немов намагалося сховатися від майже непомітного світла. Артеміс навів різкість. Істота була напрочуд маленькою, закутаною в брудну шаль. Навколо валялися пусті пляшки, майже поховані під сміттям. Із-під лахміття висунулася рука. Здається, зелена. Та через окуляри все здавалося зеленим.
— Пані, — сказав він, — у мене до вас пропозиція.
Істота мляво кивнула головою.
— Вина, — прохрипіла вона, і голос у неї був сухий і гострий, немов по шкільній дошці провели цвяхом. — Вина, англійцю.
Артеміс посміхнувся. Хист до іноземних мов, нестерпність світла. Добре, добре.
— Ірландець, власне. Тож, що до моєї пропозиції?
Цілителька посварилася кощавим пальцем.
— Спершу вино. Потім розмови.
— Батлере?
Охоронець поліз до кишені і витяг півпінти найкращого ірландського віскі. Артеміс узяв у нього пляшку і протягнув у напрямку тіні. Не встиг він зняти окуляри, як із темряви з’явилася рука, більше схожа на курячу лапу, і вхопила віскі. Ряба зелена рука. Жодних сумнівів.
Артеміс ледь утримав тріумфальну усмішку.
— Заплатіть нашому другові, дворецький. Усе до копійки. Пане Нгуєне, усе має лишитися суворо між нами. Ви ж не хочете знову зустрітися з Батлером, чи не так?
— Аж ніяк, пане Фаул. Мій рот на замку.
— Хай так і лишається. Або Батлер навісить на нього довічний замок.
Нгуєн майже побіг геть, такий радий, що лишився живий, що навіть не перерахував пачку американських банкнот. Зовсім на нього не схоже. В будь-якому разі, сума була точною. Усі двадцять тисяч доларів. Непогано за півгодини роботи.
Артеміс повернувся до цілительки.
— Що ж, пані, у вас є те, що мені потрібно.
Язичок цілительки спіймав останню краплину алкоголю в куточку губ.
— Так, ірландцю. Головний біль. Гнилий зуб. Я вилікую.
Артеміс знову опустив на очі окуляри нічного бачення і пригнувся до жінки.
— Я цілком здоровий, пані, якщо не зважати на алергію на пил, проте, здається, ви мені в цьому не допоможете. Ні. Мені потрібна ваша Книга.
— Книга? — обережно перепитала цілителька. — Не знаю ніякої книги. Я лікую. Хочеш книгу, іди до бібліотеки.
Артеміс театрально зітхнув.
— Ви не цілителька. Ви ельф, пшог[1],фея, кадалун[2]. Залежно від того, якій мові ви надаєте перевагу. І мені потрібна ваша Книга.
Досить довго істота нічого не казала, потім вона відкинула з лоба шаль. У зеленому світлі окулярів нічного бачення її обличчя було схоже на хелоуїнську маску. Ніс міфічної істоти був довгий і гачкуватий, золотаві очі скоріше скидалися на дві шпарини.
Вуха, як водиться, були гострі, та через алкоголь шкіра стала зовсім блідою.
— Якщо ти знаєш про Книгу, людино, — повільно сказала вона, намагаючись триматися тверезо, — тоді гобі відомо і про магію, що ховається в моєму кулаці. Я можу вбити тебе, лише клацнувши пальцями.
Артеміс знизав плечима.
— Не думаю. Подивись на себе. Ти майже мертва. Рисова горілка притупила твої почуття. Ти скотилася до того, що виводиш бородавки. Сумно. Я тут, щоб урятувати тебе. В обмін на Книгу.
— Навіщо людині знадобилась Книга?
— Це тебе не стосується. Досить того, що ти знатимеш, який вибір маєш.
Гострі вуха ельфійки ворухнулися. Вибір?
- Перше: ти відмовляєшся дати Книгу, і ми повергаємось додому, лишаючи тебе гнити в цій багнюці.
- Так, — сказала істота, — я вибираю цей варіант.
- Е, ні. Не поспішай. Якщо ми підемо без Книги, ти помреш через день.
- День! День! — зареготала цілителька. — Та я переживу тебе на століття. Навіть ті ельфи, що мешкають у світі людей, живуть цілу вічність.
Але ж не з півпінтою святої води у шлунку, — зауважив Артеміс і помахав порожньою пляшкою з-під віскі.
Цілителька зблідла, потім хрипло зойкнула, хапаючись за горло.
— Свята вода! Ти мене вбив, людино.
— Саме так, — погодився Артеміс. — За хвилинку все всередині почне пекти.
Ельфійка обережно помацала шлунок.
— Другий варіант?
— Ага, тепер слухаєш? Дуже добре. Варіант номер два. Ти даєш мені Книгу лише на тридцять хвилин. Потім я повертаю тобі магічні здібності.
Цілителька аж рота роззявила.
— Повернеш магічні здібності? Неможливо.
— Можливо.