Школярка з предмістя - Оксана Іванівна Думанська
Одна біда — бабуся консервативна щодо мого одягу і макіяжу. (Вона й сама довго кремпувалася, доки ми з мамою переконали її, що штани — це тепло і зручно, ще й на колготах можна зекономити, тому наважилася таки одягти джинси, щоб ходити у дворі, а потім в них влипла — не знімеш…) Вона жахається облич і написів на футболках, топіків до пупа, шортів і чорних бюстгальтерів під білими блузками. Вона благально позирає на мене, коли я сідаю перед дзеркалом з усім асортиментом помад, тіней, рум’ян і туші. «Бабусю! — застерігаю я. — Без нервів!» І вона, зітхаючи, виходить із кімнати.
Бідна моя! (Ну, це я даремно, бабуся не потребує такого співчуття — вона самодостатня кобіта з молодим голосом та іронічним поглядом. Причому, найчастіш іронізує із самої себе…) Мало того, що мама підкосила її раннім шлюбом із моїм тоді ще безвідповідальним татком — молодим спеціалістом з туманними перспективами на майбутнє, так старенькій (їй на той час було трохи за сорок) довелося мало не з пелюшок дбати про мене, і вона пішла на пенсію за вислугою років, щоб дати молодому подружжю займатися кар’єрою. («Тоді це слово перестало бути лайливим», — часом казала бабуся).
Я не пам’ятаю вихідного, в який би ми сиділи вдома. Моє естетичне виховання почалося із лялькового театру. Цирк бабуся не любила (вважала його видовищем неінтелектуальним), тому вряди-годи мене туди водили батьки. Коли не сварилися «на все життя»…
Потім бабуся привчала мене до опери. Щоправда, так і не привчила. Мені було років сім-вісім, коли я побачила на сцені замість Попелюшки чи Білосніжки дебелу цьоцю в декольтованій сукні, яка дуже роззявляла рота і просто верещала. Я, вихована в безпосередності, вголос засміялася. На нас поглянули з усіх боків осудливо. Бабуся почервоніла, схопила мене за руку і потягла до виходу. Як назло, ми сиділи не скраю. Мені здалося, що зашипіло сто гадюк, доки ми переступали через чужі ноги. З переляку я так і не стримувала сміху. А бабуся ледве не плакала… Вже на. вулиці докірливо промовила: «Хіба ти не зрозуміла, що це не вистава в дитячому театрі… Там герої часто звертаються до глядачів — і ті відгукуються. А оперний спектакль інший. Треба слухати музику…»
В той день ми невчасно повернулися додому і я вперше стала свідком найграндіознішої сварки: мама затовкувала татові речі у дві старі валізи, вигукуючи щось про сільських хлопів, зацофаних і ще якихось. Сам тато курив на ґанку і навіть не повівся на нас із бабусею… Він, певно, розумів, що нікуди не нестиме цих валіз, бо йти нема до кого, окрім до старої самотньої тітки, яка мешкала на сусідній вулиці в хаті, схожій на літню кухню. Він звідти й до нас прийшов…
Бабуся не любила тата, але співчувала йому. Бабуся любила мою маму, свою єдину доньку, але вважала її винуватою в сімейних сварках. «Жінка має такого чоловіка, на якого заслуговує…» Мама на ці бабусині зауваги спочатку навіть сердилася.
Я тоді не уявляла навіть, що колись тато нас покине. І не могла зрозуміти всі мамині звинувачення в його бік. Чого їй не вистачало? Тато рано йшов на роботу і пізно повертався. Часом працював по суботах — на «шабашці». Приходив веселий, жартував, обіймав маму, підкравшись, коли вона ліпила вареники чи нарізала овочі. Мама вдавала, що їй таке не до вподоби, могла часом й мукою сипонути межи очі. Але потім витирала татове обличчя рушником і цілувала… Тоді я обов’язково підбігала до них, підскакувала, щоб тато підхопив мене на руки, і обіймала обох. Мені й зараз часом сниться, як мої молоді тато й мама цілуються біля вікна. І їхні щоки аж пашать…
Отак ми й жили до того часу, доки нам вистачало грошей, тобто доки тато мав роботу… А коли він її втратив, тоді сам зібрав речі і пішов до тітки. Мама його не зупинила. Бабуся провела до воріт і вибачливо спитала: «Ти не погарячкував?» Тато махнув рукою… Може, й полегшено зітхнув, що нарешті йому ніхто в голові не робитиме дірок.
Він приходив щонеділі до мене, а мама перед самим його носом виходила з двору — гарно вбрана, намальована і нібито весела. Зараз я розумію: цим вона демонструвала свою непоступливість.
Тато кілька місяців перебивався випадковими заробітками, без особливого успіху з’їздив кудись в Росію, повернувся з відмороженими пальцями, але привіз мені справжню дублянку. Мама цьому фактові не втішилася, я ж зраділа шалено, бо такої моднячої речі не було навіть у старшокласниць. Він просидів у нас до полуночі за розмовами зі мною і бабусею. Мама гонорово пішла спати зразу після вечері. А жаль… Я сподівалася на інше…
Тато згодом розкрутився, возив від німців секонд хенд, непогано на тому заробляв і навіть допоміг бабусі грошима, коли наш приватний будинок (йому мало не сто літ) «потребував інвестицій». Так казала бабуся. Мама лиш пирхнула у відповідь і згодом майнула до приятельки в Грецію. Та обіцяла прилаштувати її в пристойну родину покоївкою. Бабуся аж за голову схопилася: «З університетською освітою!..»
Так ми лишилися удвох з бабусею на всі чотири кімнати, кухню та неопалювану мансарду. Мама надсилала нам щомісяця двісті доларів — цього вистачало, щоб у хаті було тепло, а в холодильнику повно. При цьому бабусі вдавалося економити, так що вона мала свій «недоторканий запас».
Наш дім видавався аж занадто великим для двох, і до бабусі щоосені зверталися якісь її давні знайомі, щоб вона одну кімнату здала квартирантам. Аргумент був один: «Хіба вам не потрібні гроші?» Грошей, звичайно, багато не буває, але бабуся дотримувалася тих засад, що людина витрачає стільки, скільки в неї є. «Ти можеш собі уявити, — казала вона, — щоб у маминій кімнаті замешкала чужа людина?!» І поглядала на мене, не
