Школярка з предмістя - Оксана Іванівна Думанська

прадідуся), у бабусиній кімнаті — важкі темні шафи і шкіряний диван повоєнних часів, у маминій — блискуча «стінка» з антресолями і низька тахта, в моїй — розсувний диван, куплений минулого року. Для осучаснення нашої хати треба викинути весь старий мотлох разом із килимами, запросити майстра, щоб він виготовив нові меблі такі, аби вони гармоніювали з кахляними пічками. Про це мріє моя мама. «Ще трішки, — обіцяє вона, — і ми все зробимо!» «Краще придбай собі квартиру! — радить бабуся. — Я капітального ремонту не переживу!» «А ми тебе на той час відправимо в Трускавець! Приїдеш — і не впізнаєш хати! — заспокоює її мама. «Отого я й боюся…»

Якщо він не зголоситься до п’ятниці, значить просто з нудьги пішов зі мною. Нікого іншого не було на обрії. А я, дурна, нафантазувала бозна-що. Хіба в його інституті нема вродливих студенток, щоб він запав на школярку?

Я нічого не чула на уроках, вдома не розкривала підручників, мляво відповідала на бабусині випитування, чи не болить голова, чи не знесилили мене «критичні дні». Вона навіть ладна була зателефонувати кєрі і попередити, що я захворіла, аби тільки не бачити, як я нехотя виходжу за ворота. Колись я би радо погодилася побайдикувати днів зо два…

В четвер я не витримала і поїхала до міста. А раптом ми знову зустрінемося на зупинці? Позазирала в магазини, постояла на площі, де дітвора каталася на поні, посиділа в кав’ярні за морозивом. Вперше в житті я відчула самотність. Гурти моїх ровесників кучкувалися у скверику: там були й дівчата, розкуті й розмальовані, в смугастих підколінках і кросівках. А я пишалася в лакованих мештах на високих обцасах — і нікому не була потрібна.

На зупинці ми не зустрілися. Я їхала в набитій маршрутці і була лиха на двох тіток з картатими торбами, що шоркали ними по моїх нових колготках. Коли ж висіла і глянула на мешти, то мало не заплакала — лівий був ніби цвяхом подряпаний.

Я попленталася вулицею, в думках картаючи себе за наївність, а своїх предків за те, що збудували дім перші від сусідів. Насмілитися пройти вулицею далі, до його будинку, не могла. Як не могла першою зателефонувати.

Вдома бабуся пригощала вечерею тата. Моя з’ява обірвала якусь жваву балачку. Я встигла почути останню фразу: «Вона до цього життя вже не пристосується». Тато підвівся з-за столу і простяг до мене руки. Я обійняла його за шию, потерлася об щоку. «Дубельвіскі» — термоядерні парфуми, які він не змінює вже кілька років. «Вибачте, я вас переб’ю, як сказав автоматник, увірвавшись до парламенту… — мені хотілося жартувати. — Так хто це там не пристосується?» «Та наша мама, — відповіла бабуся. — Навіть слухати не хоче. Каже, що їй тут нічого не світить»… «Правду каже,» — погодився тато. «А чого це ви про маму заговорили?» — спиталася я. І тут бабуся з татом швидко перезирнулися. Тато хитнув питально головою: «Сказати?» «Вона доросла — зрозуміє», — дозволила бабуся.

Виявляється, новина проста і банальна: тато одружується… Моє заціпеніння їх налякало. Я, мабуть, ще й зблідла, бо бабуся тремтячими руками почала відкручувати мінералку. За якусь мить я встигла зненавидіти незнайому мені жінку і пошкодувати тата, що в свої неповні сорок років… «Це ж у нього ще й діти можуть бути!» — чомусь спало мені на думку.

Бабуся подала мені склянку води: «Чого це так тебе вразило? Вони ж уже давно розлучені. Обоє мають право на шлюб. Може, й мамі пощастить зустріти якогось чоловіка. Так склалося в житті…»

«Не звертай уваги, тату, — сказала я йому. — Просто це несподівано… я не думала…» «Ти все одно — моя доня; я ж тебе не зрікаюся»…

Вранці бабуся розмовляла зі мною так, ніби вчора ми не ридали з нею до глупої ночі. «Тато нарешті нормально житиме — не в тому курнику, що лишився після тітки. У неї є квартира, правда невелика, але своя. І вона ще зовсім молода жінка. На два роки старша за нашу маму. Нехай їм пощастить…» «А чому татові не пощастило з мамою?» — по-дурному спитала я. Бабуся не знала, що сказати.

Ще жовтень…

Моя подруга ніскільки не здивувалася цій новині. Вона, вважаючи себе досвідченою в любовній практиці, сказала, що такому чоловікові не годиться спати з ким попало і де прийдеться — йому потрібна постійна жінка… От тобі й низьке айкю! Я із своїм високим до такого не додумалася. «Ти чого його записала в старпери? Та подивися, який він кльовий! І вбраний гарно, і не п’є!» — останні слова подруга сказала з неприхованою заздрістю, бо її батько в цьому ділі був не дуже принциповий. Як «прийме на грудь», так найпристойнішими словами в нього було «йопересите».

Я заспокоїлася. І навіть перестала думати про сусіда. Та він нагадав про себе у суботу. Ми якраз із бабусею тріпали хідники на своїй уже пожовклій галявині, як пес загарчав і полетів до воріт. Він так влупився грудьми у ворота, що міг би й завалити їх. «Це до мене!» — сказала я бабусі, згортаючи хідник. «До тебе — то йди». Бабуся, як завжди, дипломатична.

Пес нервувався, тому довелося його затягти на веранду. І вже потім я вийшла за ворота — в старих джинсятах, маминому светрі і бабусиній камізельці. Краса незрівнянна!

Сусід стояв, опершись на стовбур старої шовковиці і тримав щось у руці. Ананас! «Привіт! Це тобі — замість квітів!» — дихнув він на мене «Орбітом». «Тєжко подєкувала!» — дихнула я «Ейрвейсом», взяла ананас і поклала його на стовпець. «Що в нас на вечір?» — спитав він. Я вирішила не вдаватися до образ. Врешті-решт він мені нічого не обіцяв, то з якого дива мені його допитувати, чому ні разу не зателефонував… «У нас те, що у вас…» «Тоді я запрошую тебе в нічний клуб. Бабуся пустить?» Ну, це вже натяк на мою несамостійність! «А чому вона має мене не пускати?» «Не знаю… Тому що ти ще школярка…» «Юність — річ, яка швидко минає», — процитувала я репліку з кінофільму. Він розреготався, як