Школярка з предмістя - Оксана Іванівна Думанська

Звичайно, бабусю довелося умовляти. Для неї наш нічний клуб — все одно що Лас-Вегас: суцільні спокуси, стриптиз, казино і наркотики. «Та це просто нічний танцмайданчик! — переконувала я. — Там є столики, де можна посидіти…» «І випити!» — не вгавала бабуся. «І випити соку чи коктейлю! Не горілки ж з перцем!» — терпляче відповідала я, бо нічим так не можна обеззброїти бабусю, як спокоєм. Якби я билася в істериці, то мала б від’ємний результат. «А хто ще там буде?» — відтягувала свою згоду бабуся. «Такі, як ми… Люди…» — я примусила себе посміхнутися. Насправді ж терпцю вже не було. «А що ти одягнеш?» — поцікавилася бабуся. «Можу й так піти…» — показала я на її стару камізельку. І ми обоє з полегшенням засміялися.

Бабуся допомагала мені вибирати вечірній прикид і все підсовувала мамині сукні і з тонкого трикотажу, щоб я не виглядала, як «нічний метелик». Нарешті прийшли до спільної думки, що мережана блуза кольору морських коралів і завужена донизу теракотова спідниця — «оптимальний варіант». Бабуся поохкала над декольте («усі плечі голі — застудишся!»), та все ж змирилася, коли я пов’язала на шию бордовий шалик і накинула на себе плащ. Це вперше я йшла здому так пізно…

За воротами на мене чекав сусід. В авті. Він вийшов, щоб відчинити мені дверцята…

Шкода, що цього не бачила ні моя подруга, ні мама, ні тато. І добре, що не бачила бабуся.

«Ти ще ніколи не була в такому закладі?» — спитався він, обертаючи ключ запалювання. «Ні…» То й добре — колись же треба почати відриватися по-справжньому». «Як це — по-справжньому?» «По-батярськи — аж до ранку!» Я на мить собі уявила «до ранку» і подумала, що бабуся не спатиме, доки я не пошкребуся в двері. Але промовчала.

Я трохи не такими уявляла собі нічні забави… В тому клубі було менше стовпотворіння, ніж на нашій дискотеці, і публіка інша. Дівчата, навіть мої ровесниці, були справжніми «дівами ночі», запросто зачіпали чоловіків і просили пригостити їх, безсташно закидали ногу на ногу, так що легко було побачити їхні майтки, і шкірили зуби, якщо їх плескали по стегнах. Були й скромніші відвідувачі «ноцника» (так назвав цей клуб мій сусід), але вони виглядали трохи розгубленими. Попсятина, яку пишно назвали «концертною програмою», мало кого цікавила: парочки не розмикали обіймів. Це мене влаштовувало, бо я цілий тиждень мріяла, як він притисне мене в танці до себе і шепотітиме щось на вухо. Як це не схоже на несміливі потиски рук в темряві кінозалу з моїм колишнім хлопцем!

Я навіть не сподівалася, що ніч так скоро мине. Коли за вікнами засіріло, він спитався, чи не стомилася. Чого б це! Від забави не стомлюються… Але згадала бабусю…

Раннім ранком наше місто зимне. Доки сусід відчиняв авто, по ногах батіжком ударив холод. Швидше б додому, щоб бабуся заспокоїлася!

Авто перелетіло ще порожніми вулицями і зупинилося біля наших воріт. Не хотілося виходити з нього. Але мені галантно відчинили дверцята. Війнуло тонкими гіркуватими чоловічими парфумами, до яких я вже встигла звикнути за цю ніч, і я стала навшпиньки, щоб дотягтися до його щоки. «Тобі не подобаються поцілунки в губи?» — спитався він. «Подобаються…» «То чого ж ти…» Якби не загавкав наш невихований пес, я б наважилася на рекорд з поцілунків, що визначають у день святого Валентина.

Не роздягаючись, я забігла у бабусину кімнату. «Ти на мене не гніваєшся?» «Ні, немає за що, — сказала бабуся. — Хіба можна гніватися за те, що ти вже виросла?» І очі в неї зблиснули.

Я перевдяглася у свою довгу нічну сорочку і шурхнула під бабусину перину. Все одно ж не заснемо! «Ну, розповідай, що там за забави у нічному клубі,» — попросила бабуся. «Бабусю, та там все нормально, люди танцюють, в міру випивають, знайомляться, спілкуються…» «А це обов’язково робити вночі?» «Ні, можна і вдень, але ж вдень нема ніякої таємничості…» «В часи моєї юності такого не було»… «Тоді багато чого не було… Наприклад, можливості поїхати за кордон. Ти ж сама казала!» «Зате зараз цієї можливості аж занадто!» «Третє тисячоліття! Цим все сказано!» «Язик без кісток!» «Тобі ж подобається, коли я відбиваю твої атаки!» «Подобається, бо освічена людина повинна вміти підтримати розмову…» «Особливо після нічних танців»…

Ми ще трохи порозмовляли, потім згадали про ананас, і я пішла на кухню, де невміло почистила його від шкарубкої шкіри, раз по раз облизуючи пальці від соку. Потім порізала на кубики, схожі на лід, витягнутий із формочок, — це був наш із бабусею ранній сніданок.

Сон зморив мене, коли сонце полізло в усі щілини жалюзів. Бабуся встала, щоб випустити пса надвір, бо він уже скавулів з нетерплячки. Вона так і не спиталася мене про сусіда…

Я проспала цілий день. Мої сновидіння можна було записувати як сценарій до вестерну, бо мені доводилося і перепливати якусь ріку, і падати з високої скелі, аж дух забивало, і скакати на коні, наздоганяючи якогось ковбоя. Тим ковбоєм був мій тато, я ж була не я, а мама. Чим би такий сон пояснив мій колишній хлопець, зациклений на психології?

Татові приспічило, щоб його матримональні справи були остаточно схвалені нами, тому він прохально-наполегливо призначив вечерю у своєї майбутньої дружини серед тижня, у середу, бо в суботу вони мають розписатися у загсі. В загс ми, звичайно, не підемо, а від вечері не відкрутишся. Хоча бажанням не горю.

Годині о шостій тато пригнав на тачці, був трохи збуджений. Комір сорочки розщіплений, краватка теліпається, новий плащ уже без одного ґудзика.