Чарівні окуляри - Всеволод Зіновійович Нестайко
– Ого! – сказав Ромка.
– І якщо ти зробиш щось погане, повернутися вже не зможеш. Та к у минулому й залишишся.
– Нічого поганого я не робитиму. Я згоден!
– Десяти хвилин тобі вистачить? – спитав Козачок Ґулька.
– А якщо не вистачить, можна буде продовжити? – спитав я.
– Можна. Тільки кожна продовжена хвилина буде коштувати двох днів майбутнього життя.
Ромка вже зробив рота бубликом, щоб сказати своє «ого!», але я вигукнув:
– Згоден!
– Ну, тоді я кличу Митя Митьовича, – і Козачок Ґулька піпікнув кілька разів так, як піпікають по радіо, коли сповіщають точний час. І з будиночка вийшов синій чоловічок з фіолетовими очима, у яких бігали жовтенькі бісики, наче секундні стрілки, – в лівому в один бік, у правому в другий. Чоловічок був кругловидий, з довгеньким гострим носиком, який весь час теж крутився то в один бік, то в протилежний. Козачок знову почав піпікати, як сигнали точного часу. Чарівник Часомір теж щось пропіпікав. Козачок Ґулька пояснив нам:
– Мить Митьович нашої посейбічної мови не знає, тому я переказав йому по-потойбічному твоє, Васю, прохання. І він запрошує тебе.
Чарівник зробив церемонний запрошувальний жест, і я пішов за ним у будиночок. І одразу наче потрапив у механізм чудернацького годинника. На всіх стінах, на стелі крутилися врізнобіч фіолетові з жовтими зубчиками коліщатка. Мить Митьович підвів мене до великого коліщатка і жестом показав, щоб я схопився за нього. Я схопився і враз злетів угору, у трикутну вежу до одного з годинників, що, певне, показував минулий час. І полетів у синю безодню. І за мить опинився на вигоні з отим своїм новеньким футбольним м’ячем саме у той момент, коли глухонімий хлопчик схопив м’яча. Слова: «Віддай, дурень!» – вже от-от мали зірватися у мене з язика, але я прикусив його. Привітно усміхнувся хлопчику. Тоді швиденько скинув кеди, поставив їх обабіч, позначивши футбольні ворота, став посередині, пригнувся, як воротар, і махнув хлопчику, щоб він бив мені пенальті. Хлопчик радісно усміхнувся мені у відповідь і вдарив по м’ячу. Я гепнувся на пузо, пропускаючи одинадцятиметровий. Хлопчик радісно підніс догори руки, як це роблять футболісти, коли заб’ють гол. Я показав йому відстовбурчений великий палець – молодець, мовляв! А тоді він став на ворота і я бив йому пенальті. І він ловко ловив м’яч. І знову я підносив догори великий палець. Хвилини летіли за хвилинами. Я не помічав часу. Яка то радість – мати можливість спокутувати свою провину!.. Нарешті хлопчик показав на свою ліву руку, на те місце, де носять годинник, – мовляв, йому час іти. Глянув на мене вдячно, помахав вітально рукою і побіг… І в цю мить запіпікало, як по радіо. За крутилося-закрутилося – і я опинився у будиночку чарівника Часоміра. Мить Митьович схвально поплескав мене по плечу, і ми вийшли з чарівного будиночка до Ромки і Козачка Ґульки. Мить Митьович пропіпікав щось Козачкові.
– Мить Митьович каже, – звернувся до мене Козачок Ґулька, – що ти йому сподобався, він з тебе плати не візьме, ти побував у минулому, так би мовити, безкоштовно. Всі твої майбутні дні залишаться при тобі.
Я вдячно закивав головою чарівникові. Він привітно усміхнувся мені і зник у будиночку.
– А тепер, Ромко, я познайомлю тебе з чаклуном, який змушує тебе думати й робити не по-доброму, – сказав Козачок Ґулька.
Ми знову посідали на коника Літайка і подалися далі. Аж от Літайко опустився біля страхітливого чорного палацу, з даху якого нa двері спускалися, звиваючись, страхітливі потворні змії з зеленими очима і вогнедишними пащами.
– Це палац лихого чаклуна Зловреда Поганського-Хуліганського. А от і він сам!
З палацу вискочив синій дід з зеленою бородою і зеленими, як у потвор, очима. Чаклун пронизливо подивився на нас і раптом кинувся до Ромки й почав його обіймати й цілувати, радісно піпікаючи. Не встиг я і оком зморгнути, як він схопив Ромку в обійми і зник разом з ним у палаці.
– От бачиш, Васю, Зловред Поганський одразу помітив, кого він може зачаклувати й зробити своїм агентом. Будемо зараз Ромку виручати! – І Козачок Ґулька кинувся до дверей і почав гамселити потвор своїм срібним перначем. Потвори пронизливо заверещали. З палацу одразу вискочив чаклун. Козачок Ґулька і його вцідив по голові. Чаклун поточився і впав.
І в цю мить з палацу вискочив Ромка, блідий і переляканий.
– Тікаймо швидше, поки чаклун не прочумався!
Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть.
– Ху-у!.. – важко дихаючи, промовив Ромка. – Спасибі, що врятували!.. Він на мене дмухнув, чимось одурманив і примушував підписати якийсь чорний папірець.
– Якби ти підписав той папірець, був би зачаклований, став би карним злочинцем, потрапив би у лабета злодіїв і хуліганів, – сказав Козачок Ґулька.
І ми знову помчали з шаленою швидкістю у синє небо. І знову бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потойбіччя і опинилися у ясному небі. Кілька хвилин – і ми вже в нашому дворі. Ми з Ромкою злізли з коника Літайка і, прощаючись, по черзі потиснули руку Козачкові Ґульці.
– Ну, до побачення! До наступної пригоди! – сказав Козачок Ґулька, – Мені з вами цікаво.
– А нам з тобою ще більше! – сказав Ромка.
І Козачок Ґулька та його коник Літайко одразу зникли – зробилися невидимими. А в руках у мене опинилися одні окуляри – з двома скельцями. На душі в мене було так легко, що я спокутував свою провину перед глухонімим хлопчиком. Та й Ромка був задоволений, що вирвався з обіймів чаклуна Зловреда Поганського.
Пригода тринадцята
Викрадення
Як ви вже, мабуть, помітили, мій друг Ромка – хлопець дуже запальний і нетерплячий.
– Якщо комусь сказати, що в нас є чарівні окуляри, що ми знайомі з незвичайним Козачком Ґулькою і що ми спокійнісінько собі сидимо і нічого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнів, голосно сміялися б! – кип’ятився Ромка.
– Але ж ти знаєш, Маргарита Степанівна попереджала – чарівними окулярами можна користуватися лише в крайньому разі, коли без них обійтися просто неможливо. А без чарівних окулярів ми Козачка Ґульку не побачимо, – намагався заспокоїти я Ромку.
– То вважай, що в мене саме такий
