Чарівні окуляри - Всеволод Зіновійович Нестайко
– Женіть монету!
І вже підняв правицю для «шалабанів», як раптом сталося щось неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся й побіг додому.
– Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? – здивовано озирнувся Ромка. Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас – з рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно – стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!
– У нас з’явився якийсь таємничий не видимий захисник! – здивовано мовив Ромка.
Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не показувався. Аж раптом бачимо – з’явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо – іде Алик. А назустріч йому – хлопчик років десяти. Алик до нього зі своїм звичним вигуком: «Жени монету!» Та тільки він це сказав, як одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з’явилися дві здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.
Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка серйозно взявся за Мармизу.
– Хто ж це?! – вигукнув я.
– По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! – мовив Ромка.
– А може втримаємося? – сказав я. – Попереджали ж нас, що користуватися чарівними окулярами можна тільки у крайньому разі, коли без них не обійтися…
– От ти ж, їй-богу!.. – скривився Ромка.
– А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема. Просто з цікавості.
І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся дзвінкий хлоп’ячий голос: «О! Та к у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом перекинутися ні з ким».
У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.
– Ой!.. Х-хто це?! – пробелькотів Ромка.
«Надягайте чарівні окуляри, тоді будемо балакати!» – почулося знову.
– Надягайте!.. У нас всього одні, – зітхнув Ромка.
«Нічого!.. В окулярах же два скельця – ліве і праве».
– А оправа ж одна! – сказав я.
«Не хвилюйтесь! Буде дві!» – сказав невидимка.
Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри, і побачив, що, справді, там уже лежать двоє, кожні з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли… Біля балкона просто в повітрі ми побачили усміхненого хлопчика у сорочці-вишиванці, у смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику – з яскравою жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач, коротку палицю з перистою головкою (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожців).
– Хто ж ти такий?! – спитав я.
– Я – Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули?
– Аякже! – вигукнув Ромка. – У нас дома навіть картина є – Козак Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть.
– Цьому національному герою українського фольклору пам’ятник на Майдані Незалежності поставили! – докинув я.
– А як ти у повітрі тримаєшся, не падаєш? – спитав Ромка.
– Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам із небесної блакиті, а хвіст і грива – із сонячних промінців. Ми з ним невидимі для людей. Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.
– А чого в тебе таке дивне ім’я?
– Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам ґулі набиваю…
– Ну, це ми бачили! – усміхнувся Ромка.
– А давно ти по Україні гуляєш? – спитав я.
– Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.
– А скільки ж тобі років? – недовірливо спитав Ромка.
– Чотириста дванадцять! – усміхнувся Козачок Ґулька.
– Що-о-о?! – вражено перезирнулися ми з Ромкою.
– Та сказав же – чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини народився.
– А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? – спитав я.
– А навмисне! Я своїм батькам сказав: «Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять. І батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний пернач-ґулінабивач дали.
– А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? – спитав я.
– У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі живете у Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники, – Синє Потойбіччя, як я вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там живуть.
– І що ж ти там робив, у Потойбіччі, цілих чотириста років? Невже просто собі жив і нічого не робив? – спитав Ромка.
– Як це нічого не робив?! Воював весь час! З різними злими силами, які кривдять казкових дітей. Казкових дітей оно скільки – від Івасика-Телесика до Хлопчика-Мізинчика!.. І злих сил – тьма-тьмуща!.. Хочете на них подивитися?
– Цікаво було б, звичайно, – сказав я.
– Але для цього, мабуть, у Потойбіччя мандрувати треба, – сказав Ромка.
– Авжеж! – підтвердив Козачок Ґулька.
– А як? – спитав я.
– Дуже просто! Сядете на мого Лiтайка: один поперед мене, другий позад мене. I полетимо!
– Та к вiн же такий маленький! – вигукнув Ромка.
– Нiчого-нiчого! – сказав Козачок Ґулька. – Зате дужий! Бо чарiвний!
Блакитний Лiтайко наблизився до балкона, ми з Ромкою посiдали на нього, i коник злетiв у небо.
Ми мчали з шаленою швидкiстю. I враз оглушливо бахнуло, як ото буває, коли реактивний лiтак долає звуковий бар’єр, i одразу блакить неба зі свiтлої стала темно-синьою.
– Ну от! Приїхали! – сказав Козачок Ґулька.
Ми опустилися на землю. Все було майже таке, як i в нашому Посейбiччi, тiльки синє
