Чарівні окуляри - Всеволод Зіновійович Нестайко
– Ой, спасибі, спасибі тобі, дорогий! Ходімо до мене, я тебе почищу, покупаєшся. Диви, як замазався!
Вона повела мене у сусідній будинок на другий поверх.
– Як же тебе звуть, рятівник мій дорогий?
– Вася. А вас?
– Кіра Антонівна.
Мене наче електричним струмом пересмикнуло. Вона! Кіра! Неймовірно! І очі лагідні, сонячно-карі. І в кімнаті, куди вона мене завела, стояло піаніно…
– Ну, іди у ванну, роздягайся й передавай мені штанці й сорочку. Я почищу, поки ти купатимешся, – сказала вона і, примружившись, пильно глянула на мене: – Когось ти мені дуже нагадуєш!.. З мого дитинства.
Я приймав душ і думав, що мені робити. Спитати, що вона написала у тому синенькому конверті? Але ж тоді вона зрозуміє, хто я. А пояснювати, що я потрапив до неї і навіть не знаю, що це за місто, завдяки чарівним окулярам, я не міг, не мав права… І коли я одягнувся, я тільки спитав її:
– А ви граєте «Полонез» Огінського?
Вона стрепенулася:
– Г-граю!.. А чого ти питаєш?!
– Та нічого, просто так!.. Пробачте, я дуже поспішаю!
– Стривай! Стривай! – вигукнула вона.
Але я вже вибіг з квартири… І тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося… І раптом я опинився в яру за дідовим городом. Я сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той пісок. Я почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою, що попалася мені під руку. Я вирив уже здоровенницьку ямищу, але все рив і рив. І раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його від піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.
Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.
– Куди це ти розігнався, як німий до суду? – весело спитав він мене.
Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.
– Де… де ти це знайшов?!
– У яру… у піску…
– О Боже! Неймовірно! – Дід тремтячими руками розплутав мотуззя, розліпив, розриваючи, злежалу гуму і дістав пожмаканий синій конвертик. І прочитав:
«Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра».
Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.
– Вона таки пам’ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! – сказав я.
Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув, як це радісно – робити комусь добро!
Пригода десята
Анжеліка
Сьогодні нарешті приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпінням чекав його!.. І от нарешті він приїхав. Щоб зустрітися з ним, я навіть на кілька днів приїхав із села, де гостював у діда з бабою. Ромка був якийсь розгублений і незвичайний.
– Що таке? – питаю. – У тебе якісь негаразди?
– Та! – махнув він рукою. – Не питай!
– Не лякай мене, – кажу. – Якась біда?
– Нема в мене вже чарівних окулярів! – зітхнув він.
– Як?!
– На дні Чорного моря вони… Анжеліка викинула.
– Яка Анжеліка?!
– Топ-модель. Майбутня шоу-зірка.
– Ну, ти даєш! Такі зв’язки!.. Розказуй швидше!
– Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися у крутому пансіонаті. Людей небагато. Свій пляж. Купання прекрасне. Але однолітків моїх – жодного. Лише кілька дрібних дошкільнят.
Батькам добре. Вони в мене преферансисти. І тато, і мама. Є така гра в карти – преферанс. Знайшли собі таку ж завзяту пару, теж чоловіка й жінку. І з ранку до вечора «записували пульку» (так це в них називалося). Тільки й чути: «Сім перших!», «Вісім третіх!», «Я віст!», «Я пас!», «Тотус!», «Мізер!», «Ви без двох», «Лізе на гору!» А мені сказали: «Купайся, загоряй, читай книжки, бо вже очманів від того комп’ютера і телевізора!» Перші два дні я нудьгував страшенно. А на третій день… Лежу я голічерева на піску біля води, і раптом з моря виходить незнайома дівчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з піни морської… Красючка неймовірна!
– Краща за Ритку Скрипаль?
– Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порівняно з нею – служниця, Попелюшка з першої дії, до перетворення. Сама чорнява, а очі сині, великі, з пухнастими віями. У вушках сережки з перлами. Струнка, як тополька. У руці тримає мушлю, таку, знаєш, як великий равлик. І йде прямо до мене. Я підхопився. А вона так, наче ми тисячу років знайомі: «Привіт! От притули до вуха! – і сама притуляє мені мушлю до вуха. – Чуєш?» – «Що?» – розгубився я. «Голоси моря, балда!» – «Ну, шумить, – кажу, – щось тихо». – «Це шум прибою, – каже. – Дай сюди!» Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха. «О! – каже. – Он медуза крабові щось говорить… А краб невдоволено скрегоче… А морський коник ірже на все море… Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазії. Глухуватий ти». – «А звідки ти знаєш, як мене звуть?» – здивувався я. «Бо я русалка! – усміхнулась вона. – А русалки все знають». – «Мабуть, почула, як мене батьки кликали. А ти взагалі звідки, з якого пансіонату?» – «Сказала ж – русалка я!» – «А де ж твій риб’ячий хвіст?» – «А я безхвоста! – знову усміхнулась вона. – Новий сучасний вид! Ха-ха-ха!» – «Ну, добре, – кажу. – Як тебе звуть?» – «Анжеліка! Русалка Анжеліка. А прізвище Акласур, Русалка навпаки, під таким прізвищем я записалась на конкурс топ-моделей». – «Круто!» – «А ти думав! Я взагалі люблю несподіванки, пригоди, таємниці!» – «Ти плаваєш добре?» – «У мене розряд!» – «Це погано!» – «Чого?» – «Дай мені слово, що ти не попливеш за мною. І не будеш робити спроб дізнатися, хто я і звідки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею». – «Ну, якщо ти наполягаєш…» – «Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе». – «Гаразд! Хай буде так!» – «Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене більше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобі через неї щось скажу…» Вона таємничо всміхнулася, помахала мені рукою і пішла в море… Я чекав наступного дня так, як нічого ще не чекав у житті… І вона таки знову припливла. «Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?» – «Авжеж! – признався я. – В усьому нашому пансіонаті жодної живої душі». – «У нас теж нікого цікавого, – сказала вона. – Якісь доходяги!» – «Звідки ти все-таки?» – не втримався, спитав я. «От! Ми ж домовилися!
