Казки - Карел Чапек

— А в мене теж був цікавий випадок, — озвався упіцький лікар. — У нас в Упі, за гавловицькою кладкою, сидів у річці між корінняками верб та вільшини водяник Юдал. Оцей бурмотун, виродок, нелюд і негідник робив іноді поводі, а то й топив дітей, коли ті купалися. Тож люди не дуже раділи такому водяникові в річці.

Якось під зиму приходить до мене на прийом дідок у зеленому фрачку, з червоною хустинкою на шиї, хекає, кашляє, чхає, шморгає носом і гугнявить:

— Пане дохторе, в мене або простуда, або я застудився; тут мені штрикає, тут коле, в крижах болить, у костях ламає, а що вже кашляю, то годі й дихнути. Дайте, будь ласка, якісь ліки.

Оглянув я його й кажу:

— Ревматизм у вас, діду. Я вам дам добру масть — лініментум, щоб натиратися, але це ще не все. Ви повинні жити в сухому та в теплі, розумієте?

— Та розумію, — буркнув дід. — Тільки нічого, паночку, не вийде з цього тепла та сухості.

— Чому ж не вийде?— питаю.

— Тому, — відповів дід, — що я гавловицький водяник, пане дохторе. Де я візьму тепло та сухість? Таж я й носа витираю водою, у воді сплю й водою накриваюся. Тільки тепер, на старість, я стелю собі постіль м'якою водицею замість твердої, щоб м'якше спалося. А з оцим теплом та сухістю — то важка справа, дуже важка.

— Але що вдієш, дідуню, — сказав я, — у холодній воді ревматизм у вас тільки погіршиться. Старі, знаєте, кості люблять тепло. Скільки ж вам років, пане водянику?

— Ого! — буркнув водяник. — Я, пане дохторе, тут іще з поганської доби, а цьому вже тисяча років, а може, ще більше. Літа вже, літа!

— Ось бачите, — кажу я йому. — В такому, діду, віці треба вам сидіти на печі. Але постривайте, є вихід! Чули ви хоть що-небудь про гарячі джерела?

— Та чув, чув, — пробурмотів старий водяник. — Але в нас таких немає.

— В нас немає, — відповів я, — зате є в Теплицях, у Піштянах та в інших місцях, тільки глибоко під землею. А ці гарячі джерела, треба вам знати, саме й створені для старих ревматичних водяників. Тож ви просто оселитесь як тепловодний водяник у такому гарячому джерелі й лікуватимете собі свій ревматизм.

— Гм, гм! — вагався дідок. — А що, власне, такий тепловодний водяник має робити?

— Та небагато, — сказав я. — Він повинен помпувати з надрів землі теплу воду й пильнувати, щоб вона не охолола. А надлишок цієї теплої води випускати на поверхню землі. Оце й усе.

— Ну, то на таке я згоден, — забурмотів гавловицький водяник. — Постараюсь десь знайти собі таке гаряче джерело. Красненько дякую, пане дохторе!

І так зник з приймальні — тільки калюжка на підлозі залишилася після нього.

Гавловицький водяник таки послухався поради. Він оселився на теплих водах у Словаччині й так помпує гарячу воду з надрів землі, що тепле джерело б'є тепер там на поверхні. А в тому теплому джерелі купаються люди й лікують ревматизм; з цілого світу їдуть сюди на лікування. Це вам, пане Магіяше, приклад, як треба слухатися лікарських порад.

— А в мене також був один надзвичайний випадок, — почав лікар з Горжічок. — Якось сплю я собі вночі, мов бабак, аж чую — хтось стукає у вікно та гукає:

— Лікарю! Лікарю!

Відчинив я вікно й питаю:

— Хто там? Я комусь потрібний?

— Еге, — долинув із пітьми якийсь дивний тоненький голос. — Ходи! Ходи й допоможи!

— Хто ж там? — питаю. — Хто кличе мене?

— Я, голос ночі, — промовило з темряви. — Голос місячної ночі. Ходи!

— Іду! — відповів я, немов уві сні, й наспіх одягнувся. Вийшов із хати — а тут нікого. Мені стало моторошно. — Гей! — кликнув я тихо. — Є тут хто? Куди мені йти?

— За мною, за мною, — схлипнув ніжний невидимий голос, і я пішов за тим голосом дорогою і навпростець, зрошеною левадою і темним лісом. Світив ясний місяць, і цілий світ застиг у холодній красі. Панове, я знаю наші околиці, як власні долоні, та цієї місячної ночі вони видалися мені чарівні, мов у казці. Буває ж таке іноді, що раптом знайдеш цілком інший світ у своєму рідному краї.

Іду я довгенько за отим голосом та кажу собі подумки: «Це ніби Ратіборжицька долина».

— Сюди, лікарю, сюди! — кличе мене голос, схожий на плюскіт річкової хвилі. Й здалося мені, наче я стою місячної ночі на срібному лужку біля берега річки Упи. Дивлюся, а в місячному сяйві видніє щось — чи