Вільняк - Пол Стюарт

Цікаво, сон це чи ява? Що його, достолиха, оточує — сни чи ілюзії? Чи можна бути певним бодай у тому, що перед тобою — справді Присмерковий ліс, а не виплід розбурханої уяви. Ні, видиво таки скидається на справжній Присмерковий ліс, та й згуки, що доносив звідтам поривчастий вітер — манливі пошепти й підлазисті гуки, — також бриніли, як справжнісінькі! Крім того, ніколи ще цей ліс не виглядав таким спокусливим.

Рук ступив крок уперед — і зупинився.

— Це шлях до смерті, — нагадав він собі. — Я обернуся на живий труп.

Він уже ладен був повернути назад до ворушких туманів на Кам’яних розсипищах Крайземлі, коли це десь у височині, просто над золоченими деревами, небо з оглушливим луском розкололося навпіл і озорилося сліпучим сяйвом. Рук звів голову і побачив, як із низу чорної громіздкої хмари вихопилася сліпуча стріла величезної блискавки і вгородилася просто у Присмерковий ліс.

Тугий струмінь розпеченого повітря з такою силою вдарив ув обличчя, аж перехопило дух. У повітрі запахло смаленим лісовим мигдалем. Широко розплющивши очі й роззявивши рота, Рук пантрував, як сліпуча блискавка, пронизуючи сяйво понад лісом, кристалізується і за мить перетворюється на покручений кришталевий спис, що вже досяг верховіття і летів далі до землі. Хлопець пощулився, чуючи побожний трепет перед неповторною дивовижею. Велика буря законилася в чорному вихорі, а тоді, як нетля на полум’я, нестримно полинула до Присмеркового лісу, де й вивільнила всю свою страхітну світлову енергію, вергнувши великанську блискавицю в лісову хащу.

— Бурефракс, — ледве вимовив Рук.

Десь оддалік щось гупнуло: то вістря заков’язлої блискавиці нарешті сягнуло ґрунту й увігналося глибоко в землю. Задрижав камінь під Руковими ногами, і хлопця пожбурило на землю. Здавалося, Присмерковий ліс достоту, як жива істота, вражено зітхнув, усмоктавши в себе разом із повітрям усей туман, що його допіру гнав до Крайземлі. Коли туман пропав, Рук переконався, що його теж волочить у самісіньку хащу, тож довелося чіплятися за кам’янистий ґрунт, щоб повітряним потоком його не покотило перекидом і не втягло в гущавину на певну смерть.

А ще за мить усе завмерло, так само несподівано, як і почалося. Рук відпустив пальцями кам’янистий виступ і, очманіло похитуючись, звівся з землі й первим ділом роззирнувся. Уперше, одколи він був тут, на Крайземлі, густі звої туману розвіялися, відкривши Руковому зорові неосяжний обшир крем’яної рівнини.

Переселенців уже й слід прохолов…

Але що це?! Рукові аж серце тьохнуло. Так! Ген-ген під здоровенним стрімчаком хтось стояв і несамовито махав йому рукою.

— Руку! — розлігся над кам’яною пусткою Ксантів голос. — Руку! Обережно!

— Ксанте! — радо загорлав Рук — і помчав до далекої фігурки.

— Обережно! — знову залунав Ксантів голос. — Оглянься!

Рук обернувся і насторожено кинув оком назад, звідки накочувався пекельний, дедалі оглушливіший гуркіт. Ще мить — і з Присмеркового лісу вихопилася велетенська хмара рудого куру і з ревом розбурханої річки ринула на кам’янистий шир.

Хмара мчала просто на Рука. Він намірився дати хода, поки кості цілі, та збагнув, що так лихові не зарадиш: шанси обігнати бурю були нульові. Спершу Присмерковий ліс увібрав у себе всю міць блискавиці, що поцілила в нього, а тепер єдиним видихом її позбувався. Рук стояв як укопаний і заворожено дивився, як чимраз ближчає рудий смерч…

— А-а-ай! — не своїм голосом заволав він, коли його потягло по ногах і, як сніп, повалило додолу.

Нив забитий лікоть, а лютий крутіж стискав Рука у смертельних обіймах. Стихія ревла, свистіла, шматувала одежу на хлопцеві. Рук відчував, як його усе вище й вище підносить над землею, і вив’язатися з халепи було годі — мов хвиля велетенського припливу, смерч ніс його над Крайземлею просто до урвища.

Його крутило в несамовитому танці, навкруги водили коло іскряві порошинки, чисто тобі вихор крихітних зірочок. Вони набивалися в очі, лізли у вуха, проникали крізь пори у шкірі, а коли Рук судомно хапав ротом повітря, то осідали і в легенях.

— Зупинись… зупинись… зупинись… — стогнав хлопець, ошаліло вимахуючи руками і теліпаючи ногами в марному сподіванні приборкати крутіж, що відносив його усе далі й далі. Хоч криком кричи, нічого в Рука не виходило. Скелля було надто слизьке, аби схопитися за нього, а вихор — надто дужий, аби з ним боротися.

Рук усе кружляв і кружляв у шаленому танку, а Крайземля невідступно зближалася, мелькаючи перед очима та відкриваючи розверсту пустку, якою стрімко обривалося її скелля — жахну безодню без кінця-краю. Рук, весь у саднах та синцях, вибивався з останніх сил. Його страшенно нудило, голова йшла обертом. Хлопця невблаганно тягло далі, і йому вже видавалося, ніби він бачить там темнолесника — не якусь там геральдичну емблему, вишиту на грудній частині хламиди, ні. Чудовисько цим разом було справжнє-справжнісіньке, велетенських розмірів… Помилки бути не могло.

Авжеж, то був таки темнолесник, він вимальовувався крізь іскрявий пиловий вихор, і рогата голова потвориська була звитяжно задерта, не віщуючи нічого доброго.

Темнолесник ніби вже передчував заласся, що чекало на нього; він зближався до землі і не зводив очей із нього, Рука Човновода, засмоктуваного, наче безпорадна лялька, в пустку небуття.

Хлопець зрозумів, що прийшла його остатня година.

— Руку! Руку!

Він затремтів. Потвора знала його ім’я.

— РУКУ!

Під ногами шалено мигтіли останні п’яді кам’янистого ґрунту. Попереду зяяла пустка. Рук міцно заплющив очі й притис до грудей руки. Нічого, нічогісінько він не міг зробити для свого рятунку.

Різкий поштовх — і Рук ахнув, відчувши, як ґвалтовно зникла земля з-під ніг.

Він падав. Падав. Їй-же-бо! Його винесло за край, і …