Вільняк - Пол Стюарт

— Слухаю, слухаю, — знехочу озвався Шумограй. — Чого тобі?

— Від Жмутковолоса Сокироноші прибула свіжа партія робітників, — відповів Крум.

Очі Шумограєві перетворилися на щілинки.

— Ну?

— Здається мені, їх десятків із п’ять, не більше, — промимрив підстаркуватий клерк. — І всі прибулі — гобліни-капловухи…

— Капловухи! — вигукнув Шумограй. Обличчя його збагріло, будь-якої миті в нього міг початися напад кашлю. — Скільки я йому товк? Нам потрібні молотоголовці, плескатоголовці — гобліни, в яких жевріє бодай іскорка життя, а капловухи — та це ж просто плугопхаї слиняві! — Він злісно штурхонув клерка у груди. — А Сокироноші не заплатимо за них, доки не побачимо, які вони в роботі. І якщо вони не виправдають наших сподівань, то йому краще забути про відсунення надалі терміну платежів. Чи зрозуміло я висловлююся?

— Цілком, пане, — відповів Крум, і в голосі його забриніла смертельна стома.

Емуель Шумограй знову повернувся до вікна, протер закіптюжене шкло і вдивлявся у пітьму. Внизу, під вежею, він розгледів п’ять вервечок нещасних гоблінів, закутих у кайдани. Вони йшли, похиливши голови, ледве переставляючи босі ноги. Наглядачі вели їх поміж смердючих куренів.

Так, то були капловухи, і їхні закручені вуха були обвішані стількома золотими сережками, що обвисали ще дужче і мали прекумедний вигляд. Утім, Шумограєві відлягло від серця, коли він постеріг, що партія невільників складається здебільшого з рожевооких і лускатих гоблінів, завзятих у бою, але незгірш сумлінних і в роботі. Куди до них отим вайлуватим пузаням, якими Сокироноша хотів замазати йому очі минулого разу.

— Хм! Як на мене, краща партія, ніж попередня, — промовив він, досі ще нервуючись. — Але їх завжди мало.

— Знаю, знаю, пане, — покірно промовив Хирлус Крум, заламуючи руки. — Та хіба один у полі воїн?

Шумограй з усього маху торохнув кулаком по столі. Кілька писарів підвело голову від своїх пергаменів і вирячилося на свого патрона: очі застиглі, горлянки напружені, щоб, крий Боже, не закахикати.

— Скільки можна! — зарепетував Шумограй. — Я не дозволю знущатися над собою. Горнила повинні безперервно працювати! Нині ще більше, ніж коли. Ризикувати всім, чого ми досягли, тільки за браком робочих рук?! Чи, може, хтось відмовляється працювати на мене? — Він знову бухнув зіщуленого клерка у хирляві груди. — Мені потрібні три сотки робітників, — підсумував він. — Гарних робітників! Сумлінних робітників! І термін вам — до кінця наступного тижня. Усі чули?

— Так, пане, чули. Але…

— Теля ти мале, містере Круме, — перебив клерка Шумограй. — Теля, Круме, чи ні?

— Ні, пане. Але…

— Якщо Жмутковолосові Сокироноші потрібне наше залізяччя, то нехай він за нього платить! — загорлав він. — І ця платня — гоблінівські робочі руки! Вона уже вся вийшла, так йому й перекажіть. Все, забирайся геть!

Хирлус Крум повернувся і рушив уздовж рядів писарів, які бухикали та шкребли перами. Бурмочучи щось собі під ніс, він вийшов через бічні двері.

— Три сотні, Круме. І спробуй-но мене розчарувати, — гукнув Емуель навздогін клеркові. — Поставлю на дві зміни грубником до олив’яної ливарні. Побачу, чи надовго тебе там стане.

Крум тихенько зачинив за собою двері, і Ливарний король повернувся до вікна. Сонце щойно сіло, та через густу димову запону, що не розходилася ні на мить, Ливарні галявини тонули в темряві. Партію клаповухів уже закінчували розподіляти по куренях.

— Шістдесят злиденних гоблінів, — промурмотів він. Цього заледве вистачало на п’ять ливарень, а їх же було аж двадцять п’ять!

Емуель Шумограй скрушно похитав головою. Якщо виробництво зростатиме, як задумано, то навіть коли Хирлус усіма правдами й неправдами примудриться домовитися про три сотні гоблінів, за місяць вони однаково потребуватимуть ще триста пар робочих рук, ще за місяць — нові триста… Чи міг його задовольнити такий стан речей?..

Понишпоривши очима по чималому терену Ливарних галявин, Емуель утупив погляд у далекі масиви Темнолісу. Там, ген-ген на півночі, розкинулися Вільні галявини. Емуель Шумограй безгучно всміхнувся, сяйнувши в ламповому освіті гостренькими зубками.

— Вільні галявини, — буркнув він. — Осередок світла та надії? Ха-ха! — Губи його скривились у глузливій посмішці. — Для мене вони — невичерпне джерело невільників.

— То це і є славетний Жмутковолос Сокироноша, га? — запитав Довбня, розглядаючи із-за голів з’юрмлених попереду гоблінів тих, хто стояв на помості.

— Накидка із сорокушачого пір’я йому дуже личить! — зауважив його брат Вайло. — Кажуть, він сам його збирав — по пір’їнці з сорокухи.

— Гей, там, ану заткніть пельки! — злісно просичав хтось із гурми. — Мо’, комусь і послухати хочеться.

Довбня та Вайло замовкли. Перше на збори такого штибу ходили їхні старші брати, але всіх шістьох недавно спровадили на Ливарні галявини гнути горба, а що жнива були вже на порозі, і все таке інше, то й посилати по свіжі новини більше не було кого. І тепер обидва найбільше боялися накликати на себе гнів отого кремезного і здоровенного молотоголовця. Цього ще тільки бракувало на їхніх перших Племінних зборах.

— Даруйте, добродію. — Довбня шанобливо торкнувся свого капелюха і підштовхнув брата ліктем: роби, мовляв, як я.

Та молотоголовець уже на них не вважав. Довбня та Вайло (на прізвище Нишпа) були гобліни-пузані і належали до племені клаповухів. Тепер, стоячи у своїх жниварських брилях і неодмінних черевних ременях, зусебіч обступлені войовничими гоблінами, обидва святобливо дивилися на учасників зборів.

Вони стояли в самісінькій гущі натовпу, з’юрмленого довкола широченького дашка племінного куреня гоблінів-патлаїв. Кого тільки не було в цьому сонмищі! Плескатоголовці