Вільняк - Пол Стюарт

— А потім, Ксанте? — запитав Рук. — Що було потім? Ми повинні без угаву базікати, розумієш?

— Знаю, знаю, — втомлено сказав Ксант. — просто я так зморився… — Хлопець зітхнув. — А потім я став його помічником. Я — і помічник самого Найвищого Сторожа Ночі, Орбікса Ксаксіса! Тепер мені те все видається сном…

Та ніч, проведена на кам’янистому ґрунті, видалась, як ніколи, тривожною. Земля була тверда та ще й холодна, у повітрі завивав вітер і жалив крижаним зимном. Світанком ще й не пахло, а переселенці — всі до одного — вже спакували свої пожитки, позв’язувалися линвами і навіть вишикувалися в лави, готові продовжувати важку мандрівку. Фелікс зі своїми примарами Осип-Міста обходив здоровенні бібліотекарські вози, вручаючи кожному або берестяний сувій, або трактат, або книжковий фоліант — якусь маленьку часточку величезної книгозбірні.

Крізь клуби густої мряки, сповільна підбиваючись над небокраєм, просвічувало молочно-біле сонце, і перед переселенцями, які ні на мить не стишували ходи, слалися їхні довжелезні тіні. Торохтіння коліс тонуло у гудові голосів: мандрівці, позв’язувані попарно, намагалися без угаву теревенити, аби, бува, не потрапити під владу фантомів Крайземлі.

У гущі балакучої юрми ступали і Рук із Ксантом, з головою поринувши у розмову.

— А його нерозлучна металева машкара, — запитав, посміюючись Рук, — яка її доля?

Ксант легенько усміхнувся.

— Розумієш, Орбікс Ксаксіс був страшенний марновір, — пояснив він. — Купався тільки в повню. Коли в календарі значився місяць із літерою «р» у назві, то тілдерятини у рота не брав. І свято вірив, що повітря й дотепер заражене «отою гидотою», від якої по Світокраї поширилася кам’яна пошесть.

— І якщо послухати його, то винні в цьому бібліотекарі, так? — допитувався Рук. — Він думав, що то ми занесли з Темнолісу пошесть. Чи не тому він знищив стількох бібліотекарів?

— Він був одержимий, тепер мені ясно, — Ксант ураз спав з лиця, що набуло напруженого виразу, і пощулився. — О, хіба можна забути оті його окаянні Очисні ритуали?.. Подумати страшно, скількох городян та книжників він офірував скельним демонам. І спитати б — заради чого? — Він мотнув головою, наче відмахнувся від цього запитання, що докучливою мухою кружляло над ним. — Так воно і є, Орбікс Ксаксіс був шаленець, бодай би Небо скарало його прокляту душу!..

— Ксанте! — ахнув Рук, тривожно озираючись і побоюючись, щоб ще, чого доброго, з туману не виринув дух самого Найвищого Сторожа Ночі. — Добирай слів, як щось кажеш, бо тут воно може боком вилізти.

Вітер, що без упину завивав, відколи вони пустилися по скелястих рівнинах, ущух, і тепер на землю пухкою білою ковдрою спустилася густа ворушка мряка.

— Це нагадує мені пору мого дитинства, — озвався Рук, намагаючись не уривати мови попри дедалі густіший і ядучіший туман. — У риштаках загубилася забута всіма цистерна. Я залазив у неї, закривав накривку, щоб жодна жива душа мене не знайшла, і цілими годинами висиджував у ній із ліхтарнею та трактатом… — Рук нахмурився. — Ксанте? — гукнув він, не на жарт стривожений мовчанкою приятеля. — Ти мене чуєш?

— Так, звичайно, — відповів Ксант, але голос його звучав похмуро.

Іззаду чітко вирізнявся голос Амбріса Лоппікса.

— Кажуть, він добирав для свого господаря тільки найкращих бібліотекарів…

— А я чував, ніби той маніяк розкошував їхніми зойками, — пришив свою пришву до балачки його розмовник. — І звав їх «співами». Яке ж треба мати серце…

— Ти знаєш, як святкують Окострельну ніч у сельбищах лісових тролів? — запитав Рук, силкуючись заглушити своїм гомоном гук бібліотекарських розмов. — Опис є в моєму сувої, він так і зветься: «Звичаї та обряди, поширені в сельбищах Темнолісу». Рук поплескав долонею по своєму ранцю, надійному сховку довіреного йому трактату.

Ксант — ані пари з вуст.

— Усе починається з величезних ходів, їхні учасники обходять усі сельбища, — белебенив Рук, — із барабанами, сурмами, у всіх на головах убори, що ані мені, ані тобі ніколи й не снилися…

— А потім він пошився у шпигуни, — пробився знову Амбрісів голос.

— Усі діти лісових тролів розмальовують собі обличчя, — не вгавав Рук. — Удають усіляку звірину. Одні малюються під повзунів, інші — під лемурчиків, а хтось і взагалі рядиться вовкуном: костюм із пір’я, причеплений дзьоб…

— Запродав кількасот бібліотекарських учнів дорогою до Вільних галявин, невже не доходить…

Рук обернувся і лихим оком стрельнув на балакунів: нехай не думають, що як він прив’язаний, то не приборкає їхніх язиків.

— Такого просто собі стратити — все одно, що помилувати, ось що я тобі скажу, — виснував Амбрісів розмовник.

— Ну, нічого, дістанемося Вільних галявин, то там уже розберуться, як із ним бути — отою продажною худобиною…

— Пускай мимо вух їхнє пащекування, Ксанте. Вони самі не тямлять, що варнякають, — кинув Рук, знову зиркнувши на бібліотекарів.

— Даруй мені, Руку, але це просто нестерпно, — тремтячи всім тілом, простогнав Ксант. — Вони мають рацію, я не вчинив жодного добра. Я справжній ірод… — Голос його замовк.

Рук знову повернувся до друга.

— Ніякий ти не ірод, Ксанте. Ти… Ксанте?! Що? Ксанте! Ксанте!

Ксанта як вітром здуло, а мотузок, що тримав хлопця, безживно звисав із загальної линви.

— Ні, Ксанте, — заволав Рук, відчайдушно силкуючись відв’язатися й собі. Нарешті йому це вдалося, і хлопець кинувся наздоганяти друга. — Ксанте, Ксанте, зачекай! Повернися!

Рук чув, як іззаду тривожно і переливчасто заголосили блукай-бурмила, як загаласували бібліотекарі, вимагаючи, щоб він негайно повернувся. Та чи можна полишити напризволяще друга? Друг він йому чи ні?

Попереду, в густій мряці промайнула розпливчаста