Джеймс і гігантський персик - Роальд Даль

дивних, високих і ефемерних силуетів, що були вдвічі вищі за звичайних людей. Їх нелегко було розгледіти, адже вони були майже такі самі білі, як і хмари, але коли персик до них наблизився, стало очевидно, що ці «силуети» насправді були живі — високі, примарні і невиразні білі створіння, зроблені мовби з якоїсь дивної суміші бавовни, цукрової вати і тонкого білого волосся.

— О-о-о-о-о-о-ох! — застогнала Зозулька. — Щось мені це не подобається!

— Цс-с-с! — цитьнув на неї Джеймс. — Вважай, щоб вони тебе не почули! Це, мабуть, Хмарулі!

— Хмарулі! — зашепотіли всі, тулячись одне до одного. — Ой, лихо-лишенько!

— Добре, що я сліпий і не можу їх бачити, — зрадів Черв’як, — бо я, мабуть, заверещав би.

— Хоч би вони не озирнулися і нас не побачили, — зацокотіла зубами пані Павучиха.

— Думаєш, вони нас з’їдять? — занепокоївся Черв’як.

— Тебе вони точно з’їдять, — вишкірилася Стоніжка. — Покрають так дрібнесенько, як салямі, і зжеруть шматочок за шматочком.

Бідолаха Черв’як аж затремтів зі страху.

— А що вони там роблять? — прошепотів Старий-Зелений-Коник.

— Я не знаю, — знизав плечима Джеймс. — Зараз побачимо.

Хмарулі стояли, збившись докупи, й виробляли якісь дивні фокуси своїми руками. Спочатку простягали їх уперед (усі разом) і хапали цілі пригорщі хмар. Тоді розминали ці пригорщі хмар пальцями, аж доки ті оберталися на якісь великі білі камінчики. Тоді жбурляли ці камінчики вбік, спритно хапали наступні шматки хмар і починали все спочатку.

Усе це відбувалося мовчки й дуже загадково. Стос камінчиків збоку від них ставав дедалі вищим. Невдовзі ними можна було б уже завантажити цілого фургона.

— Вони, мабуть, цілком з’їхали з глузду! — припустила Стоніжка. — Нам нема чого їх боятися!

— Помовч, сільськогосподарська шкіднице! — просичав Черв’як. — Якщо вони нас побачать, то відразу з’їдять!

Але Хмарулі були такі заклопотані своїми справами, що навіть не помічали величезного персика, що пропливав за їхніми спинами.

І тут мандрівники побачили, як один Хмаруль підняв над головою свої довгі прозорі руки й закричав:

— Добре, друзяки! Цього досить! Беріть лопати! — У ту ж мить усі інші Хмарулі пронизливо заверещали з радості, почали стрибати й розмахувати руками. Потім вони вхопили величезні лопати, підійшли до велетенської купи камінців і почали шалено жбурляти їх з хмари.

— Снігопад! — наспівували вони під час цієї роботи.

Снігопад! Дощ і град!

Нежить і застуду

вам дарує Хмароград!

— Та це ж градинки! — схвильовано прошепотів Джеймс. — Вони зробили градинки, а тепер жбурляють їх на людей!

— Градинки? — перепитала Стоніжка. — Що за нісенітниця! Та ж зараз літо. А влітку граду не буває.

— А це вони так готуються до зими, — пояснив Джеймс.

— Ніколи не повірю! — крикнула Стоніжка, забувши про всі застороги.

— Цс-с-с! — засичали на неї всі. А Джеймс тихенько додав: — Заради всіх святих, Стоніжко, не здіймай такого галасу.

Стоніжка вибухнула реготом.

— Та ці дебіли нічого не чують! — вигукнула вона. — Вони ж глухі як тетері! Ось дивіться! — І перш ніж хтось устиг її зупинити, вона приклала до вуст передні ніжки й заволала як навіжена: — Ідіоти! Йолопи! Придурки! Бовдури! Кретини! Чого ви займаєтесь дурницями?

Хмарулі миттєво стрепенулися. Вони аж підстрибнули, мовби їх покусали оси. А побачивши, що на відстані п’ятдесяти метрів від них пролітає небом величезний золотавий персик, приголомшено скрикнули й пожбурляли свої лопати. Так вони й стояли, огорнуті місячним сяйвом, ошелешені й закляклі, наче якісь високі, білі кошлаті статуї, і не відводили очей від гігантського плоду, що пропливав повз них.

Пасажири персика (усі, крім Стоніжки) скам’яніли від жаху, дивлячись на Хмарулів, і приготувалися до найгіршого.

— Що ж ти накоїла, триклята шкіднице! — прошепотів Стоніжці Черв’як.

— А я їх не боюся! — крикнула Стоніжка й на підтвердження своїх слів виструнчилася на повен зріст і почала вигопцювати й дражнити Хмарулів, показуючи їм непристойні жести усіма своїми сорока двома ногами.

Це, звісно, страшенно розлютило Хмарулів. Вони відразу зарухалися, почали хапати величезні пригорщі градинок, підбігати до краєчку хмари і жбурляти їх у напрямку персика з шаленими вересками.

— Обережно! — крикнув Джеймс. — Лягайте! Швиденько! Падайте на палубу!

І добре, що всі так і зробили! Адже величезна градина може поранити не згірше за каменюку або свинцеву кульку, якщо сильно її жбурнути, а Хмарулі це вміли! Градинки свистіли в повітрі, наче кулеметні черги, і Джеймс чув, як вони дірявлять персик, пронизуючи його м’якоть з моторошним чваканням — чвак! чвак! чвак! чвак! А тоді ще дзень! дзень! дзень! — так вони рикошетили від панцира бідолашної Зозульки, котра не могла влягтися так пласко, як усі інші. А тоді почулося — хрясь! — то градинка влучила Стоніжці просто в ніс, і знову— хрясь! — коли інша градинка влучила їй ще кудись.

— Ой! — верескнула вона. — Ой! Годі! Годі! Стоп!

Але Хмарулі навіть не думали зупинятися. Джеймс бачив, як вони металися по хмарі, наче величезні кошлаті примари, хапаючи градинки й підбігаючи до краю хмари, жбурляли їх у персик і знов поверталися за новими градинками. Коли ж градинки закінчилися, вони просто почали хапати пригорщами саму хмару й робити з неї нові, до того ж набагато більші градинки. Деякі з них були як гарматні ядра.

— Швидко! — крикнув Джеймс. — Спускайтеся в тунель, якщо хочете лишитися живі!

Усі кинулися до входу в тунель і за півхвилини наші мандрівники уже безпечно віддихувалися всередині персикової кісточки, тремтячи від жаху і прислухаючись до того, як градинки бомбардують персик.

— Мені кінець! — стогнала Стоніжка. — У мене рана на рані!

— Так тобі й треба, — дорікнув їй Черв’як.

— Хтось може глянути, чи не тріснув мій панцир? — попросила Зозулька.

— Дай нам трохи світла! — розпорядився Старий-Зелений-Коник.

— Не можу! — забідкалася Світлячка-Хробачка. — Мені розбили лампочку!

— То встав іншу! — порадила Стоніжка.

— Помовчіть хвилинку, — попросив Джеймс. — Чуєте? Здається, нас уже не атакують!

Усі замовкли і прислухалися. Справді — гуркіт канонади вщух! Градинки більше не бомбардували персик.

— Ми від них утекли!

— Чайки, мабуть, винесли нас із небезпечної зони!

— Ура! Ходімо поглянемо!

Очолювані Джеймсом, вони обережно видряпалися вгору тунелем. Джеймс вистромив назовні голову й роззирнувся. — Усе нормально! — повідомив він. — Їх уже не видно!

28

Мандрівники піднялися один по одному на верхівку персика й уважно роззирнулися довкола. Місяць сяяв яскраво, як і перед цим, а навкруги звично височіли величезні мерехтливі гори хмар. Але Хмаруль на них ніде не було.

— Персик протікає! — крикнув раптом Старий-Зелений-Коник, позираючи вниз. — Там повно дірок і з них крапає сік!

— От і приїхали! — вигукнув Черв’як. — Якщо персик протікає, то ми вже точно потонемо!

— Не будь дурком! — глузливо пирхнула