Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

При цих словах Абдулла не стримався й здригнувся. Султан це помітив. На його обличчі з’явилася злісна посмішка. 

— А потім, — продовжив він, — огляньте дім за домом. Як тільки знайдете мою дочку, допровадьте її в темницю для шлюбної церемонії, — тут султан знову замислено поглянув на Абдуллу. — А тим часом задля розваги я буду винаходити нові способи, як тебе вбити. Наразі я схиляюся до думки посадити тебе на сорокафутову палю і напустити хижих птахів — нехай роздзьобують тебе шматочок за шматочком. Але я можу й передумати, якщо додумаюся до чогось іще жахливішого. 

Коли найманці поволокли Абдуллу геть, він знову мало не впав у розпач. Він подумав про віщування, зроблене, щойно він народився. Сорокафутова паля — це ж також непоганий спосіб піднести його понад усіма мешканцями цієї країни. 

Розділ шостий, 

де розповідається, як Абдулла потрапив із вогню та в полум’я 

Абдуллу ув’язнили в глибокому й смердючому підземеллі, в яке світло падало з манюнього заґратованого віконця у самій стелі, одначе це не було пряме денне світло. Судячи з усього, воно долало дорогу від найдальшого вікна наприкінці розташованого поверхом вище коридору, в підлогу якого і були вправлені ці ґрати. 

Усвідомлюючи, що якраз чогось такого і треба було чекати, Абдулла, поки його волочили найманці, намагався увібрати у свої зір і пам’ять якнайбільше образів світла. Він вибрав хвилину, поки найманці відмикали зовнішні двері темниці, й подивився угору та спробував хоч трохи розгледітися навсібіч. Він опинився в невеликому темному дворику, оточеному глухими стінами, які нависали з усіх боків, мов кручі. Задерши голову, Абдулла угледів неподалік струнку вежу, яка вимальовувалася на тлі золота розквітаючого ранку. Його вразила думка про те, що від світанку минула всього лише година. Небо над вежею було яскраво-блакитним, на ньому виднілася одна-єдина хмара. Ранкове світло забарвлювало хмару червоним і золотим, надаючи їй обрисів замку із золотистими вікнами, що стрімко рвався вгору. Золоте світло зблиснуло на крилах білого птаха, який літав навколо вежі. Абдулла був упевнений, що це останній образ краси, який йому судилося бачити у житті. І весь час, доки найманці тягли його в підземелля, він через плече дивився на небо. 

Коли Абдуллу замкнули в холодному, сірому підземеллі, він спробував леліяти в душі цей спогад, але це виявилося неможливим. Темниця була зовсім іншим світом. Якийсь час Абдуллі було настільки гірко, що він навіть не помічав, як затерпнуло його тіло, закуте в ланцюги. Коли ж він нарешті помітив це, то став совгатися по холодній підлозі, збрязкуючи кайданами, але це мало що допомогло. 

— Я мушу приготуватися до того, що тут, у цій темниці, мені доведеться провести решту мого життя, — сказав він собі. — Якщо, звичайно, ніхто не врятує Квітки-в-Ночі. 

Правда, це видавалося йому малоймовірним, адже султан не захотів повірити в дива. 

Потім Абдулла постарався розвіяти свою безнадійну тугу мріями. Але чомусь йому нітрохи не полегшало від того, що він уявив себе викраденим принцом. Абдулла знав, що це неправда, і йому дошкуляло усвідомлення, що Квітка-в-Ночі повірила цим його вигадкам. Вона ж, мабуть, і вирішила стати його дружиною саме тому, що вважала його принцом: адже вона й сама була принцесою, як тепер довідався Абдулла. Він просто уявити собі не міг, що коли-небудь наважиться розповісти їй правду. Якийсь час йому навіть здавалося, що він заслуговує на найжорстокіше покарання, яке тільки винайде для нього султан. 

Тепер він став думати про Квітку-в-Ночі. Де б вона не опинилася, мабуть, зараз їй теж страшно — не менше, ніж самому Абдуллі. Абдулла прагнув її розрадити. Він так рвався її рятувати, що потратив якийсь час на безрезультатні спроби вивернутися з ланцюгів. 

— Адже ніхто, крім мене, навіть і не намагатиметься її рятувати! — бубнів він. — Я мушу вибратися звідси! 

Потім Абдулла спробував викликати килим-самоліт, хоча й знав, що це так само смішно і наївно, як і його мрії про Квітку-в-Ночі. Він старанно уявляв собі, як той лежить на підлозі його намету, уголос наказував килиму прилетіти — наказував знову й знову. Він перебрав усі слова, схожі на чарівні, які тільки міг згадати, сподіваючись, що одне з них виявиться власне тим, котре він промовляв у сні. 

Нічого не сталося. «Яка дурість — думати, ніби це може спрацювати!» — картав себе Абдулла. Навіть якби килим-самоліт і почув, як Абдулла кличе його з підземелля, навіть якщо припустити, що Абдуллі вдалось би випадково натрапити на потрібне слово — як же килим, нехай і чарівний, протиснеться сюди крізь такі щільні ґрати? А якщо навіть і протиснеться — хіба це допоможе Абдуллі вибратися назовні? 

Абдулла облишив даремні зусилля і в напівдрімоті притиснувся до стіни. Його охопив відчай. Настав полу- 

день, найспекотніша пора, коли більшість мешканців Занзіба віддаються відпочинку, хоча б і короткому. Сам Абдулла ополудні, якщо тільки не йшов у парк, сидів на стосі не надто цінних килимів у тіні перед крамничкою Джамала, пив фруктовий сік, а якщо міг собі дозволити, то й вино, і ліниво теревенив із Джамалом. «Більше цього ніколи не буде. А це ж іще тільки перший день у підземеллі! — з болем подумав він. — Поки що я рахую години. А як скоро я втрачу лік дням?» 

Він заплющив очі. Хоч одне добре. Якщо в пошуках султанової дочки перетрусять дім за домом, це завдасть Фатімі, Ассіфу й Хакіму деяких незручностей, от хоч би й тому, що в Абдулли, окрім них, немає ніяких родичів, і це всім відомо. Він сподівався, що найманці перевернуть пурпурову крамницю догори дном. Він сподівався, що вони обдеруть стіни та порозгортають усі килими. Він сподівався, що найманці заарештують… 

На підлогу коло ніг Абдулли щось упало. 

«Отже, мені скинули якусь їжу, — подумав Абдулла, — хоч краще я би голодував». Він ліниво розплющив очі. А за мить вони витріщилися — самі собою. 

Коло його ніг, на підлозі темниці, лежав килим-самоліт. На ньому мирно спав дратівливий Джамалів пес. 

Абдулла втупився у пса й у килим. Він легко міг собі уявити, як пес, втомлений опівденною спекою, приліг у тіні його намету. Він розумів, чому пес влігся на килим: на килимі було зручніше. Але як же псові — псові! — вдалося вимовити уві сні чарівне слово? Це було незбагненно. Раптом Абдулла побачив, що псові почав снитися сон. Його лапи засмикалися. Пес наморщив носа, засопів так, ніби до його ніздрів долинув найсолодший у світі запах, і тихесенько заскиглив, начебто те, що він нюхав уві сні, весь час вислизало від нього. 

— Друже мій, — сказав йому Абдулла, — чи може бути так, що тобі приснився я, саме тоді, як я віддав тобі більшу частину мого сніданку? 

Пес крізь сон його почув. Він голосно засопів і пробудився. Як і личить псові, він не став гаяти час на те, щоби з’ясувати, як же він потрапив у це дивне підземелля. Пес повів носом і нанюхав Абдуллу. Він із захопленим дзявкотом підхопився, сперся лапами на ланцюги на грудях в Абдулли й радісно вилизав йому лице. 

Абдулла засміявся й закрутив головою, уникаючи кальмарового духу із собачої. Він радів зустрічі не менше, ніж