Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг

Дамблдор підвівся й почав ходити по кімнаті. Час від часу він прикладав до скроні кінчик чарівної палички і додавав у сито спогадів наступну думку. Думки так швидко вирували, що Гаррі нічогісінько не міг розібрати - поверхня чаші нагадувала розмиту пляму.

- Професоре, - неголосно покликав він за кілька хвилин.

Дамблдор зупинився й глянув на нього.

- Вибач, - сказав він тихо й знову сів за стіл.

- Чи ви... Ви знаєте, чому мій шрам болить?

Дамблдор пильно подивився на Гаррі й відповів:

- У мене є лише теорія, не більше... Я припускаю, що шрам болить у двох випадках: коли поблизу перебуває лорд Волдеморт, і коли на нього находить особливо потужна хвиля ненависті.

- Але... чому?

- Тому, що ви з ним пов'язані невдалим закляттям, - пояснив Дамблдор. - Це не звичайний шрам.

- То ви думаєте... що той сон... це було насправді?

- Можливо, - мовив Дамблдор. - Я сказав би навіть - цілком можливо. Гаррі, ти бачив Волдеморта?

- Ні, - відповів Гаррі. - Лише спинку його крісла. Але ж там немає на що дивитися, правда? Тобто, в нього ж немає тіла... Але... як він тоді тримає чарівну паличку? - поволі проказав Гаррі.

- Справді, як? - пробурмотів Дамблдор. - Як тримає?..

Якийсь час панувала мовчанка. Дамблдор дивився в протилежний куток кімнати, коли-не-коли прикладаючи до скроні чарівну паличку й додаючи в сито спогадів ще одну думку.

- Професоре, - нарешті озвався Гаррі, - гадаєте, він сильнішає?

- Волдеморт? - перепитав Дамблдор, дивлячись на Гаррі поверх сита спогадів. То був той характерний погляд, яким Дамблдор у певних випадках пронизував Гаррі - здавалося, що навіть магічне око Муді не бачить того, що бачить він. - Кажу іще раз, Гаррі: у мене немає нічого, крім підозр.

Дамблдор знову зітхнув. Він здавався ще старшим і втомленішим, ніж перед цим...

- Роки зростання Волдемортової могутності були позначені багатьма зникненнями, - сказав він. - Берта Джоркінз безслідно зникла в тих місцях, де востаннє перебував Волдеморт. Містер Кравч зник також... і теж там. Було й третє зникнення. Та міністерству воно здається неважливим, оскільки стосується маґла. Його звали Френк Брайс, він жив у селі, де виріс Волдемортів батько, і його востаннє бачили десь у серпні. Розумієш, я, на відміну від більшості моїх друзів з міністерства, читаю маґлівські газети.

Дамблдор не зводив з Гаррі стурбованого погляду.

- Мені здається, що ці зникнення якось між собою пов'язані. Міністерство не погоджується - ти, мабуть, чув, поки чекав біля кабінету.

Гаррі кивнув. Знову запала тиша. Дамблдор продовжував видобувати думки. Гаррі зрозумів, що може вже йти, але цікавість не давала йому встати зі стільця.

- Професоре, - озвався він знову.

- Що, Гаррі? - мовив Дамблдор.

- Чи не можна вас запитати... про той суд, на який я потрапив... у ситі спогадів?

- Можна, - неохоче кивнув Дамблдор. - Я бував на ньому багато разів, та деякі справи пригадуються частіше й чіткіше за інші... особливо зараз...

- Знаєте той процес, на якому ви мене знайшли? Суд над Кравчевим сином? Вони... вони говорили про батьків Невіла?

Дамблдор гостро поглянув на Гаррі.

- Невіл ніколи не розповідав, чому він виховувався в бабусі? - спитав професор.

Гаррі заперечливо похитав головою, дивуючись, як досі, за чотири роки, ні разу про це в Невіла не питав.

- Так, ішлося про батьків Невіла, - підтвердив Дамблдор. - Його батько, Френк, як і професор Муді, був аврором. Їх з дружиною катували, щоб випитати, куди подівся Волдеморт після зникнення. Ти це чув.

- То вони мертві? - тихо спитав Гаррі.

- Ні, - у голосі Дамблдора вчувалася гіркота, - вони збожеволіли. Зараз обоє в лікарні магічних хвороб імені Святого Мунґо. Невіл з бабусею на кожних канікулах їх провідує. Та батьки його не впізнають.

Гаррі сидів, вражений почутим. Він і не здогадувався... Жодного разу за чотири роки не поцікавився...

- Лонґботоми були дуже відомі, - вів далі Дамблдор. - На них напали після падіння Волдеморта - тоді, коли всі думали, що їм нічого не загрожує. Ці напади викликали хвилю неймовірного обурення. Міністерство зазнавало шаленого тиску, всі вимагали впіймати тих, хто це зробив. На жаль, свідчення Лонґботомів, з огляду на їхній стан, були не дуже вірогідні.

- То Кравчів син і справді міг бути непричетним? - задумливо спитав Гаррі.

Дамблдор похитав головою:

- Я не маю про це ані найменшого уявлення.

Гаррі мовчки дивився на вируючу сріблясту речовину в чаші. Йому нестерпно кортіло поставити ще два запитання... та вони стосувалися живих людей...

- А містер Беґмен... - не стримався він.

- Його більше не звинувачували в темних справах, - спокійно відповів Дамблдор.

- Розумію, - квапливо сказав Гаррі, не відводячи погляду від сита спогадів, яке після того, як професор перестав додавати туди свої думки, вирувало набагато повільніше. - А... е-е-е...

Але сито спогадів запитало замість нього: на його поверхні з'явилося обличчя Снейпа. Дамблдор зиркнув на нього, а тоді перевів погляд на Гаррі.

- Так само, як і професора Снейпа, - мовив він.

Гаррі глянув у ясно-блакитні очі Дамблдора, і те, що він дуже хотів знати, зірвалося з язика раніше, ніж він це усвідомив:

- Професоре, чому ви вважаєте, що він справді перестав підтримувати Волдеморта?

Кілька секунд Дамблдор дивився на Гаррі, а тоді сказав:

- Гаррі, це стосується тільки професора Снейпа й мене.

Гаррі зрозумів, що розпитування закінчено, Дамблдор не сердився, але якась нотка в його голосі сповістила Гаррі, що йому час іти. Він підвівся, Дамблдор теж.

- Гаррі, - сказав професор, коли Гаррі підійшов до дверей. - Будь ласка, нікому не кажи про Невілових батьків. Він має право сам про це розповісти - коли буде готовий.

- Так, пане професоре, - кивнув Гаррі й повернувся, щоб вийти.

- І ще...

Гаррі озирнувся.

Дамблдор стояв над ситом спогадів, котре відкидало на його обличчя сріблясті плями світла. Він здавався старим, як ніколи. Коротку мить він мовчки дивився на Гаррі, а тоді сказав:

- Хай тобі пощастить на третьому завданні.

- РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ -

Третє завдання

- Дамблдор також вважає, що Відомо-Хто стає сильнішим? - прошепотів Рон.

Усім побаченим у ситі спогадів, майже всім, що почув від Дамблдора, і тим, що він йому показав, Гаррі поділився з Роном та Герміоною. І, зрозуміло, з Сіріусом. Лист до нього Гаррі відіслав одразу, як вийшов з Дамблдорового кабінету. Друзі знову засиділись у вітальні до пізньої ночі, обговорюючи