Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг
Проте хлопець намагався вириватись від дементорів, хоч Гаррі бачив, як їхня холодна, виснажлива сила починає на нього діяти. Натовп уголос глузував над його зусиллями, деякі чарівники схопилися на ноги. Жінку першою вивели з підвалу, а хлопець усе ще пручався.
- Я твій син! - кричав він, дивлячись на Кравча. - Я твій син!
- Ти мені більше не син! - заволав містер Кравч, вирячивши очі. - У мене немає сина!
Худенька чарівниця біля нього вхопила ротом повітря і, непритомна, сповзла донизу. Кравч удав, що не помітив цього.
- Заберіть їх! - бризкаючи слиною, загорлав він дементорам. - Заберіть їх і нехай вони там згниють!
- Тату! Тату, я непричетний! Не треба! Не треба! Тату, благаю!
- Гаррі, думаю, тобі пора повернутися до мого кабінету, - почувся тихий голос.
Гаррі здригнувся і озирнувсь.
Праворуч від нього сидів Албус Дамблдор і дивився, як дементори тягнуть з підвалу Кравчевого сина. Але й ліворуч від нього сидів Албус Дамблдор - цей дивився просто на Гаррі.
- Ходімо, - сказав цей Дамблдор, що сидів ліворуч, і взяв Гаррі за лікоть. Гаррі відчув, що здіймається в повітря. Підвал почав танути. На якусь мить настала цілковита темрява, потім Гаррі зробив повільний кульбіт і приземлився на ноги в залитому яскравим світлом кабінеті Дамблдора. Перед ним у шафі мерехтіла кам'яна чаша. Поряд стояв Албус Дамблдор.
- Пане професоре, - видихнув Гаррі, - я знаю, що не мав права... я не хотів... дверцята шафи були прочинені і я...
- Я все розумію, - кивнув Дамблдор. Він узяв чашу, переніс її на свій відполірований стіл і сів у крісло. Знаком він запросив Гаррі сісти навпроти.
Гаррі так і зробив, не зводячи погляду з дивної посудини. Її вміст знову став таким, як і раніше - сріблясто-біла речовина вирувала й брижилася під його поглядом.
- Що це таке? - тремтячим голосом спитав Гаррі.
- Це називається «сито спогадів», - відповів Дамблдор. - Іноді я виявляю - таке відчуття, мабуть, знайоме й тобі, - що моя голова занадто забита різноманітними думками й спогадами.
- Е-е-е... - лише й вимовив Гаррі, котрому таке відчуття насправді було незнайоме.
- У таких випадках, - Дамблдор показав на чашу, - я використовую сито спогадів. Треба просто видобути зі свідомості надлишок думок, злити їх у чашу - і можна повертатися до них на дозвіллі. Коли вони в такому вигляді, то набагато легше зрозуміти загальні схеми та зв'язки між подіями.
- Ви маєте на увазі... що ця речовина - ваші думки? - промовив Гаррі, дивлячись на вируючу сріблясту речовину в посудині.
- Безперечно, - підтвердив Дамблдор. - Дозволь, я тобі покажу.
Дамблдор витяг з мантії чарівну паличку й приклав її кінчиком до скроні. Коли відвів паличку - за нею потяглася сива волосина - і раптом Гаррі усвідомив, що насправді то була нитка тієї ж сріблястої речовини, що наповнювала сито спогадів. Дамблдор додав у чашу цю свіжу думку, і вражений Гаррі побачив власне обличчя, що плавало на поверхні.
Дамблдор узявся обома руками за краї чаші й потрусив нею - точнісінько так, як роблять з решетом золотошукачі. Гаррі побачив, як його обличчя перетворюється на обличчя Снейпа, як той відкриває рота і щось промовляє до стелі. Його голос супроводжувався відлунням.
- Воно повертається... У Каркарофа теж... сильніше й чіткіше, ніж завжди...
- Зрозуміти це я міг би й без сторонньої допомоги, - зітхнув Дамблдор. - Але яка різниця.
Він глянув на Гаррі поверх окулярів-півмісяців. Той дивився на Снейпове обличчя, що й далі крутилося в чаші.
- Я користувався ситом спогадів якраз перед тим, як прибув містер Фадж. Довелося поспіхом його ховати. Тому я й не зачинив як слід дверцята шафки. Зрозуміло, що це привернуло твою увагу.
- Вибачте, - пробурмотів Гаррі.
Дамблдор похитав головою.
- Цікавість - не гріх, - сказав він. - Але цікавість має супроводжуватися обережністю...
Трохи спохмурнівши, він тицьнув кінчиком чарівної палички в чашу. З неї одразу ж виринула постать пухкенької сердитої дівчини років шістнадцяти, яка стала повільно обертатися, стоячи ногами в ситі спогадів. Вона не помічала ні Гаррі, ні Дамблдора. Коли дівчина заговорила, її голос відлунював так само, як і Снейпів - наче долинав із дна кам'яної чаші:
- Професоре Дамблдор, він наклав на мене закляття - а я ж його лише дражнила. Я тільки сказала, що бачила, як він у той четвер цілувався з Флоренс за оранжереями...
- Але навіщо, Берто? - сумно спитав Дамблдор, дивлячись на дівчину, що продовжувала обертатися. - Скажи, навіщо ти за ним ішла?
- Берта? - прошепотів Гаррі, дивлячись на неї. - Це Берта Джоркінз?
- Так, - підтвердив Дамблдор, знову повертаючи думки в чашу. Берта занурилась, і речовина стала срібляста й непрозора. - Такою я пам'ятаю Берту, коли вона ще навчалася в школі.
Сріблясте світло від сита спогадів освітлювало Дамблдорове обличчя - і Гаррі раптом побачив, який професор старий. Авжеж, він знав, що Дамблдор уже в літах, та досі не сприймав його як людину похилого віку.
- Гаррі, - тихо промовив професор. - До того, як загубитись у моїх думках, ти хотів мені щось сказати.
- Так, - кивнув Гаррі. - Пане професоре, перед тим, як прийти до вас, я був на віщуванні... і заснув...
- Зрозуміло. Продовжуй, - лише й мовив Дамблдор.
- І мені наснився сон, - сказав Гаррі. - Сон про лорда Волдеморта. Він катував Червохвоста... Ви знаєте, хто такий Червохвіст...
- Знаю, - швидко підтвердив Дамблдор. - Продовжуй, будь ласка.
- Сова принесла Волдемортові листа. Він сказав, що Червохвостову помилку виправлено. Сказав, що хтось мертвий. І що тепер Червохвоста не згодують тій змії, яка лежала біля його крісла. Натомість він згодує їй мене. Тоді він виконав над Червохвостом закляття «Круціатус» - і в мене заболів шрам, - розповідав Гаррі. - Він так сильно болів, що я аж прокинувся.
Дамблдор мовчки поглянув на нього.
- Оце й усе, - закінчив Гаррі.
- Розумію, - тихо обізвався Дамблдор. - Ясно. Скажи, а ще колись за цей рік шрам болів? Окрім того випадку влітку?
- Ні... А як ви довідалися, що шрам нагадав про себе влітку? - вражено спитав Гаррі.
- Сіріус листується не лише з тобою, - пояснив Дамблдор. - Я теж підтримую з ним зв'язок, відколи він торік покинув Гоґвортс. Це я
