Українські народні казки - Тарас Капущак (упоряд.)

Так і вчинив. Воїнів озброїв і повів на війну. А царевич залишився сам. Лише вірний помічник у тяжку хвилину не кинув його.

Так два товариші зосталися самі серед поля. Царевич смутно проговорив:

— Непогано почався наш задум, айбо зле закінчився. Ні батька, ні держави — голі ми з тобою!

— Не треба журитися. Рушили ми на сватанки, то й підемо далі. Не все ще пропало. Котра дівка тебе покохає, буде любити й без багатства.

— Добрі, добрі… Раз ми забрели у воду, мусимо її перебрести.

І пішли до короля сватати дочку.

Царевич вклонився, розповів, хто він за один і з яким наміром приїхав. Не замовчав і зустрічі з батьком. Сказав, що батько розсердився й відрікся від нього.

Коли вислухав король, пошкодував хлопця й почав його втішати:

— Не журися, не журися. Твоє діло ще можна поправити. Нянько з часом забуде свій гнів й відпустить провину. Як треба, то дамо йому і допомогу. А тобі час женитися!

І згодився віддати за царевича доньку. Справили весілля. Зійшлися керманичі сусідніх країн, крім тих, що на війні. По весіллі каже король зятеві:

— Спокійно живи в мене. Держава моя багата й велика. Не журися нічим. А я сам поцікавлюся, як сватові справи. Спробую помирити вас. Може, сват потребує од мене допомоги?

Й одразу послав гінців до старого царя. Написав йому, що так і сяк сталося — його донька віддалася за царевича. Тепер вони сватове, й треба їм жити в мирі. «Одпусти провину синові. А як треба поміч проти ворога, я зараз надішлю…» — пропонував король.

Але поміч була не потрібна, бо цар зі свіжим військом переміг і щасливо вернувся додому.

— Дуже вам радію, — сказав старий цар посланцям короля-свата. — Радію, що мій син знайшов порядну дівчину й добре оженився. Дякую сватові за ласку. Відпускаю синові провину. Може повернутися разом із дружиною, моєю невісткою. Раз жонатий, най ціла сім’я живе у мене.

Та ці слова він нібито процідив крізь зуби, і посланці бачили, що цар говорить не з щирого серця.

Царське слово — наказ; посланці погостилися, красно подякували й вернулися у свій рідний край. Вдома вони передали королеві свою бесіду з царем. Усі дуже раділи, а найбільше царевич, котрий мав дяку одразу вертатися до нянька.

— Почекай мало, — радить йому король. — Не таке вже оце пильне діло. Ще повеселися, а потім вас зберемо у далеку путь.

Так і вчинили. Молоді з півроку пожили в короля. Нудьга їла царевича, не давала спокою. Думав про домівку. Жінка бачила, як чоловік нудиться, і сама захотіла чимскоріше їхати. І старий король погодився відпустити їх.

Відклонилися від нянька і сіли усі троє в золоту колісницю: царевич, його дружина й вірний товариш. Проводжало їх аж ціле військо.

Їдуть, їдуть. Як були на кордоні, помічник говорить:

— Ніколи я тобі не хотів поганого. Тепер раджу: охорону поверни назад, навіть кучера.

— Слухав я тебе завжди і тепер послухаю, хоча не дуже маю дяку завертати військо, — відповів царевич і наказав, аби охоронці вернулися додому.

А помічник сів на місце кучера. Коли вже смеркало, доїхали до лісу. На узліссі — корчма.

— Далі не поїдемо. Тут переночуємо, — сказав помічник і загнав коні у двір.

Найняли кімнату. Хазяїн обслуговував їх добре, бо бачив, що приїхали якісь високі гості.

Коли настала ніч і молоді полягали спати, помічник узяв рушницю й став під дверима на сторожі. «Буду цілу ніч вартувати, — думає собі,— корчма край глухого лісу, може всяко статися».

Ходить довкола будинку. А ніч темна, хоч ріж її ножем.

Нараз коло півночі на стріху будинку сіли три ворони і почали межи собою говорити.

— Гарна пара молодих заночувала у цьому заїзді,— каже перший ворон. — Таких славних гостей ся корчма ще не приймала.

— Та що воно варт, — каже другий ворон. — І красні, і славні, а завтра погинуть, бо старий цар дізнався, що його син вертається, і наказав на річці міст підрізати. Як будуть проїздити, заломляться й затопляться.

— А хто се чув і скаже комусь іншому, той по коліна стане соляним, — проговорив третій.

З тим ворони знялися й полетіли.

А на те місце сіли три соколи й також розмовляють:

— Ой прекрасна пара! Хоч би й оминула біду на ріці, та смерті не мине. Бо старий цар хитрий. Як почує, що не затопилися, пошле синові золоту карету. А як хто в неї сяде, вона відразу загориться, і люди в ній погорять на порох. А хто се чує й скаже комусь іншому, той до попідплеч стане соляним каменем.

Соколи знялися на крила й полетіли.

На їх місці сіли три орли й говорять межи собою:

— Красні й розумні молодята, що ночують тут. Годні би, може, обійти і міст, і золоту карету, та смерті не минуть. Бо старий цар, як будуть наближатися до головного міста, пошле синові в дарунок золоту шаблю на золотому поясі, а для невістки золотий пояс і золоті персні. Дуже дорогий подарунок, але зроблений так, що, як підпережуться, їх вибухом рознесе на порох. А хто нашу бесіду іншому передасть, той станеться цілий соляним стовпом.

— Я хоч і стану каменем, айбо розповім! — скрикнув товариш королевича, але орли його вже не чули, бо знялися й полетіли геть.

А як розвиднялося, всі троє поснідали, помічник впряг коні в колісницю, й рушили в путь.

Їдуть, їдуть… Бачать: ріка, а через неї — міст. Помічник спинив коней, відчинив дверці й каже:

— Виходьте!

— Що таке? — зачудувався царевич. — Ти ніби наказувати хочеш? — І засміявся.

— Виходьте з карети! — повторив помічник. Зганьбився царевич перед жінкою, але послухав вірного товариша.

— У нього така манія, — говорить, — коли прийде на нього, треба його слухати.

Пішки перейшли міст. А помічник оглянувся направо-на-ліво: броду нема. Побачив бідних людей і віддав їм коней в колісницею, а сам теж перейшов міст.

— Що ти наробив? — дивується царевич. — Як ти смієш роздавати моє майно іншим!

— Слухай мене — добре буде… — А далі товариш не сказав ні слова, пішов уперед.

Царевич з жінкою — за ним. Ідуть, ідуть… Нараз дивляться — назустріч їм цілий загін війська, а навпереді цареві посланці. Вклонилися царевичеві та його дружині й кажуть:

— Пресвітлий цар послав молодим золоту карету, аби не йшли пішки.

Зрадів царевич, бо усе ще думав, що батько сердиться на нього.

— Тепер уже вірую, що нянько відпустив мені вину. Із такою славою зустрів нас на кордоні! — й хоче сідати у золоту