Українські народні казки - Тарас Капущак (упоряд.)
Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка:
— Чого ти, сину, тут шукаєш? А він їй каже:
— Золотого зайця. Вона йому каже:
— Де тут він узявся: тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається його:
— А що, нема зайця? І ніщо з нори не виходило? Він каже:
— Ба, ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю, а я сказав, що золотого зайця. А вона каже: тут його немає, то я 'її й пустив.
Тоді вона каже:
— Чом ти не держав: ото ж заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці, тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає та розірве і тебе і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв приніс того зайця, поклав його на стільці та й каже змії:
— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже:
— Добре, йди! Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка, — давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними: коли вони чують — аж стугонить земля… Тоді дівка каже:
— Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене. Та як буде питаться тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди, то ти скажеш, що тоді, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
— Чи не бачив тут — не йшли парубок з дівкою? А він каже:
— Ба, йшли. Той питається:
— Давно ж вони йшли?
Дід:
— Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже:
— Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.
Прилітає змій додому. Змія його питається:
— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже:
— Ба, ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь: чи не бачив, тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, — так я і вернувсь.
Тоді змія йому каже:
— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Коли ті чують, що летить ізнов, аж земля реве, так дівка каже:
— Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких-то — скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає того ченця:
— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка? А він каже:
— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А змій каже йому:
— Їх учора не стало, а цей монастир уже годів сто, як роблено. Сказав це та й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; як я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як оцей монастир роблено, але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона йому каже:
— Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив, то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Ото біжить… Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:
— Ей, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.
Зробила.
Прибігла змія та й каже до тієї річки:
— А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір’ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась — так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити: пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я пока наймусь у цім селі в кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.
Ото побув півроку та задумав жениться. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав, — хоч її й ніхто не знав, що воно за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
— А ти забувсь, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
— А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?
А він каже:
— Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й мене забув?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Тоді парубок згадав за ту дівку, — за цю-таки саму, що голуби поробила, та ту покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.