Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг
— Я не натякаю… — пробелькотів спантеличений Гаррі, але Дамблдор його не слухав.
— Я більше не бажаю говорити на цю тему.
Гаррі не посмів протестувати, побоюючись, що й так за йшов надто далеко і Дамблдор тепер його з собою не візьме, однак Дамблдор запитав:
— То ти хочеш зі мною?
— Так, — миттєво відповів Гаррі.
— Ну що ж, тоді слухай.
Дамблдор випростався на увесь свій зріст.
— Я беру тебе з однією умовою: ти повинен виконувати будь-яку мою команду негайно й без жодних запитань.
— Звичайно.
— Гаррі. зрозумій мене правильно. Я маю на увазі, що ти повинен виконувати навіть такі накази, як «біжи», «ховайся» чи «вертайся назад». Ти даєш мені слово?
— Я… так, аякже.
— Якщо я звелю тобі ховатися, ти це зробиш?
— Так.
— Якщо я звелю тобі тікати, ти підкоришся?
— Так.
— Якщо я звелю тобі покинути мене й рятуватися, — ти виконаєш мій наказ?
— я…
— Гаррі?
Вони якусь мить дивилися один на одного.
— Так, пане директоре.
— Дуже добре. Тоді біжи візьми плащ-невидимку, і за п’ять хвилин прошу чекати мене у вестибюлі.
Дамблдор відвернувся й визирнув з залитого призахідною загравою вікна; рубіново-червоне сонце палахкотіло над самісіньким обрієм. Гаррі швидко вийшов з кабінету і збіг по Гвинтових сходах. Він знав, що має робити.
Вбігши до вітальні, побачив там Рона й Герміону, що сиділи удвох.
— Що хотів Дамблдор? — одразу запитала Герміона. — Гаррі, з тобою все добре? — стурбовано додала вона.
— Усе нормально, — кинув Гаррі, пролітаючи повз них. Він кинувся сходами нагору до своєї спальні, відкрив валізу, вийняв Карту Мародера та пару скручених клубочком шкарпеток. Тоді майнув донизу у вітальню і пригальмував біля Рона й Герміони, що сиділи ошелешені.
— Не маю часу, — видихнув Гаррі. — Дамблдор сказав. щоб я взяв плащ-невидимку. Послухайте…
Він швидко переповів їм, куди вирушає й чому. Не зупинявся, коли злякано ойкала Герміона чи щось перепитував Рон; нехай потім самі обговорюють деталі.
— …тож бачите, що все це означає? — поспіхом завершив розповідь Гаррі. — Дамблдора сьогодні в школі не буде, і Мелфой знову спробує досягти того, що задумав. Ні, ви дослухайте! — сердито засичав він, бо й Рон, і Герміона вже роззявили роти. — Я знаю, що це Мелфой святкував щось у кімнаті на вимогу. На, — тицьнув він Герміоні в руки Карту Мародера, — пильнуйте за ним і за Снейпом. Постарайтеся залучити ще когось із ДА. Герміоно, твій зв’язковий псевдоґалеон ще діє? Дамблдор каже, що в школі буде вжито додаткових заходів безпеки, але Снейп знатиме, які це заходи і як їх оминути… та він не здогадається, що ви будете за ним пильнувати.
— Гаррі… — почала було Герміона з круглими від страху очима.
— Ніколи сперечатися, — урвав Гаррі. — І це теж візьми… — він кинув Ронові в руки шкарпетки.
— Дякую, — здивувався Рон, — Е-е… а навіщо мені шкарпетки?
— Тобі знадобиться те, що в них загорнуто, це фелікс-феліціс. Поділите на трьох — ви і Джіні. Попрощайтеся з нею від мене. Мушу бігти, Дамблдор уже чекає…
— Ні! — вигукнула Герміона, коли збентежений Рон розгорнув шкарпетку з крихітною пляшечкою золотистого відвару. — Нам воно не потрібне, бери краще ти, хтозна, з чим тобі там доведеться мати справу.
— Я не пропаду, я буду з Дамблдором, — заперечив Гаррі. —Я хочу знати, що з вами все буде добре… та не дивися так, Герміоно! До зустрічі…
І він поспіхом виліз крізь отвір за портретом і побіг до вестибюлю.
Дамблдор уже чекав біля дубових вхідних дверей. Гаррі, хекаючи й тримаючись за бік, підбіг до нього.
— Накинь, будь ласка, плащ-невидимку, — звелів Дамблдор, зачекав, поки Гаррі це зробить, і сказав: —Дуже добре. То ходімо?
І Дамблдор негайно рушив кам’яними сходами. Його дорожній плащ ледь-ледь ворушився в застиглому літньому повітрі. Гаррі, накритий плащем-невидимкою, усе ще важко дихаючи й заливаючись потом, намагався не відставати.
— Пане професоре, а що подумають люди, побачивши. Що ви кудись ідете? — запитав Гаррі, маючи на увазі Мелфоя та Снейпа.
— Що я пішов у Гоґсмід випити чарочку, — безтурботно відповів Дамблдор. — Я часом забігаю до Розмерти або відвідую «Кабанячу голову»… принаймні створюю таке враження. Так дуже непогано вдається замаскувати свій справжній маршрут.
Сутінки поступово густішали. Повітря просякло пахощами теплої трави, озерної води й диму з Геґрідової хатини. Важко було повірити, що попереду на них чекає щось небезпечне чи загрозливе.
— Пане професоре. — тихенько запитав Гаррі, коли вдалині забовваніла брама, — ми будемо являтися?
— Так. — підтвердив Дамблдор. —Ти ж уже вмієш являтися?
— Так. — сказав Гаррі, — Але ще не маю дозволу.
Він відчував, що краще казати правду; а що. як він усе зіпсує, опинившись за сотні миль від того місця, куди мав потрапити?
— Нічого, — заспокоїв його Дамблдор, — я ще раз тобі допоможу.
Вони вийшли з брами й завернули на присмеркову безлюдну дорогу до Гоґсміда. Швидко темніло, і коли вони дісталися Високої вулиці, була вже справжня ніч. У вікнах над крамничками мерехтіло світло, а коли вони підійшли до «Трьох мітел», то почули звідти пронизливий крик.
— …вимітайся! — кричала мадам Розмерта. виштовхуючи якогось чаклуна-нечупару. — Ой, вітаю. Албусе… ти щось пізненько…
— Добрий вечір, Розмерто, добрий вечір… ти вже вибач, але я йду в «Кабанячу голову»… не ображайся, просто сьогодні хочеться спокійнішої обстановки.
За хвилину вони вже завернули за ріг у бічну вуличку, де порипувала вивіска з написом «Кабаняча голова», хоч вітерцю й не було. На відміну від «Трьох мітел», цей шинок, здавалося, був цілком порожній.
— Не треба туди заходити, — пробурмотів, озираючись, Дамблдор. — Головне, щоб ніхто нас не побачив… а тепер, Гаррі, поклади долоню мені на руку. Не треба міцно хапатися, я тебе просто скеровуватиму. На рахунок три… Раз… два… три…
Гаррі перекрутився. Відразу з’явилося те жахливе
