Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг
— Хтось був?… А хто? — розхвилювався Гаррі. — Хто там був?
— Гадки не маю, — професорку Трелоні трохи спантеличила Поттерова настирливість. — Я зайшла в кімнату й почула там чийсь голос — а такого ще ні разу не бувало за всі ті роки, що я тут ховаю… тобто, що я користаюся цією кімнатою.
— Голос? І що він казав?
— Не знаю, чи він взагалі щось казав, — відповіла професорка Трелоні. — Він просто… горлав.
— Горлав?
— Радісно, — додала вона. Гаррі дивився на неї уважно.
— То був чоловік чи жінка?
— Радше, чоловік. — припустила професорка Трелоні. — І він був радісний?
— Аж занадто, — презирливо пирхнула професорка Трелоні.
— Наче щось святкував?
— Безперечно.
— І що далі?…
— А тоді я гукнула: «Хто там?»
— А ви не могли цього з’ясувати, не запитуючи? — дещо роздратувався Гаррі.
— Мій Внутрішній Зір. — з почуттям власної гідності сказала професорка, поправляючи шалі та численні разки блискучого намиста, — був зосереджений на справах, що виходять далеко за межі буденних реалій, пов’язаних з горлопанськими голосами.
— Зрозуміло, — швидко погодився Гаррі: він уже по горло був ситий теревенями професорки Трелоні про її Внутрішній Зір. — І що, той голос відповів, хто він такий?
— Ні, не відповів, — сказала Трелоні. — Раптом стало темно-темнісінько, і наступної миті мене просто викинуло з приміщення!
— І ви не побачили, що там було? — ледве стримувався Гаррі.
— Не побачила. Я ж кажу, що там була суцільна…— вона раптом замовкла й підозріло на нього глянула.
— Думаю, треба розповісти про це професорові Дамблдору, — порадив Гаррі. — Він повинен знати, що там святкує Мелфой… тобто той «хтось», який викинув вас з кімнати.
На його подив, почувши цю пропозицію, професорка Трелоні випросталася й набундючилася.
— Директор мені натякнув, щоб я його не відвідувала занадто часто, — холодно процідила вона. — Я не збираюся нав’язувати своє товариство тим, хто його не цінує. Якщо Дамблдор воліє ігнорувати небезпеку, про яку попереджають карти…
Зненацька вона схопилася кістлявими пальцями за руку Гаррі.
— Попереджають постійно, хоч як я їх розкладаю…
І професорка театральним жестом вийняла з-під шалі карту.
— …пронизана блискавкою вежа. — зашепотіла вона. — Нещастя. Лихо. Дедалі ближче…
— Зрозуміло. — зітхнув Гаррі. — Але я все одно вважаю, що вам треба розповісти Дамблдорові про той голос, про те, як усе потемніло і як вас викинуло з кімнати…
— Ти так вважаєш? — Професорка Трелоні немовби завагалася, але Гаррі бачив, що їй кортить ще раз розповісти про свою невеличку пригоду.
— Я, власне, до нього йду, — сказав Гаррі. — Маю з ним зустріч. Можемо піти разом.
— О, ну тоді що ж, — усміхнулася професорка Трелоні. Вона нахилилася, позбирала свої пляшки з хересом і без церемонно кинула їх у велику біло-блакитну вазу, що стояла в ніші неподалік.
— Гаррі, тебе так не вистачає на моїх уроках, — сентиментально зізналася вона, коли вони нарешті пішли. — Ти ніколи не був великим провидцем… але завжди залишався чудовим об’єктом…
Гаррі не відповів; він ненавидів бути об’єктом постійних лиховісних віщувань професорки Трелоні.
— На жаль, — вела вона далі. — та шкапа… вибач, кентавр… геть не тямить у ворожінні на картах. Я звернулася до нього… як Провидиця до Провидця… з запитанням, чи він теж відчуває вібрації наближення катастрофи. А йому, бач, здалося, що я просто кумедна. Уявляєш? Кумедна!
Її голос звучав істерично, і на Гаррі війнуло сильним перегаром, хоч пляшки з хересом залишилися позаду.
— Можливо, жеребець почув балачки, що я не успадкувала дару моєї прапрабабусі. Ці чутки роками поширюють усілякі заздрісники. А знаєш, Гаррі, що я таким кажу? Хіба Дамблдор тримав би мене викладачем у цій видатній школі, хіба довіряв би мені всі ці роки, якби я не довела йому, на що здатна?
Гаррі для годиться пробурмотів щось нерозбірливе.
— Я дуже добре пам’ятаю мого першу співбесіду з Дамблдором, — гортанним голосом мовила професорка Трелоні. — Він був глибоко вражений, авжеж, глибоко вражений… я зупинилася в «Кабанячій голові», чого, до речі, не раджу робити… там є блохи в ліжку, любий хлопче… зате низькі ціни. Дамблдор люб’язно погодився відвідати мою кімнатку в готельчику. Він мене розпитував… мушу визнати, що спочатку він, по-моєму, мав щодо віщування певні упередження… пригадую, я почувалася якось дивно… я в той день майже нічого не їла… а потім…
Це вперше Гаррі слухав її уважно, бо знав, що було потім: професорка Трелоні виголосила пророцтво, що змінило все його життя, пророцтво про нього й про Волдеморта.
— …а потім у нашу розмову зухвало втрутився Северус Снейп!
— Що?
— Так, за дверима виникла якась метушня, а тоді вони відчинилися, й там стояли той неотесаний шинкар і Снейп, який щось там молов, ніби помилився сходами, хоч я підозрюю, що його застукали, коли він підслуховував нашу співбесіду з Дамблдором… розумієш, він сам тоді добивався якоїсь посади й, мабуть, сподівався з’ясувати, чим саме цікавиться Дамблдор. Після того Дамблдор вирішив дати мені роботу, бо він, здається, збагнув разючу відмінність між моїми невибагливими манерами й без претензійним талантом і нахабністю того пробивного молодика, що не зупинявся навіть перед тим, щоб тулитися вухом до замкових шпарин… Гаррі, хлопчику?
Вона озирнулася, нарешті відчувши, що Гаррі немає поруч; він зупинився, і їх тепер розділяло метрів зо три.
— Гаррі? — невпевнено перепитала вона.
Мабуть, лице його збіліло, судячи з її стривоженого й переляканого виразу. Гаррі стояв мов укопаний, відчуваючи, як накочуються на нього хвилі шоку, одна за одною, змиваючи все. крім інформації, яку від нього так довго приховували…
Це Снейп підслухав пророцтво. І саме Снейп розповів про нього Волдемортові. Снейп і Пітер Петігру підштовхнули Волдеморта до пошуків Лілі, Джеймса та їхнього сина…
Для Гаррі зараз більше ніщо не мало значення.
— Гаррі? — ще раз перепитала професорка Трелоні. — Гаррі… ми ж начебто мали йти до директора?
— Залишайтеся тут, — процідив Гаррі крізь затерплі вуста.
— Але ж. хлопче… я хотіла йому розповісти, як на мене напали в кімнаті на…
— Залишайтеся тут. — сердито повторив Гаррі.
Учителька стривожено дивилася, як
