Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг
— Ми вже це проходили, — роздратувався Гаррі. — Принц, Герміоно, Принц!
— Добре! — сказала Герміона і на щоках у неї виступили червоні плями. Вийнявши з кишені вирізку з якоїсь старезної газети, вона кинула її на стіл перед Гаррі. — Ось подивися! Глянь на цю фотку!
Гаррі взяв зіжмаканий клапоть паперу й подивився на рухому фотографію, пожовклу від часу; Рон теж нахилив ся поглянути.
На знімку була негарна худорлява дівчина років п’ятнадцяти. Чомусь сердита й набурмосена, вона мала густі брови й видовжене бліде обличчя. Під фотографією був підпис: «Айліна Принц, капітан гоґвортської плюй-камінцевої команди».
— То й що? — сказав Гаррі, переглядаючи короткий допис, що його, власне, й ілюстрував знімок; то було досить нудне повідомлення про якісь шкільні змагання.
— Її звали Айліна Принц. Принц, Гаррі.
Вони глянули одне на одного, і Гаррі збагнув, про що вона каже. Він розреготався.
— Ні в якому разі.
— Що?
— Ти думаєш, що це вона Напівкровний?… Ой, та не сміши людей.
— А чом би й ні? Гаррі, серед чарівників немає справжніх принців! Це або прізвисько, вигаданий титул, що його хтось сам собі присвоїв, або власне ім’я чи прізвище, розумієш? Ні, ти послухай! Якщо, скажімо, її батько був чаклуном на прізвище «Принц», а мама-маґелка, то вона цілком могла стати «напівкровним Принцом»!
— Дуже дотепно, Герміоно…
— Але ж таке могло бути! Може, їй подобалося бути напівпринцом!
— Герміоно, я знаю, що це не дівчина. Я просто знаю.
— Просто ти вважаєш, що дівчина не може бути розумна, — розсердилася Герміона.
— Як я можу вважати, що дівчата не бувають розумні, якщо вже п’ять років тусуюся з тобою? — обурився Гаррі. — Просто він пише в іншому стилі. Я знаю, що Принц — чоловік, я це відчуваю. Ця дівчина не має з ним нічого спільного. До речі, де ти цю вирізку взяла?
— У бібліотеці, — цілком очікувано відповіла Герміона. — Там є ціла підшивка старих «Віщунів». Я ще що-небудь пошукаю про цю Айліну Принц.
— Шукай на здоров’я, — роздратовано буркнув Гаррі.
— І пошукаю, — сказала Герміона. — А насамперед перегляну, — кинула вона, підходячи до виходу за портретом, — записи про старі нагороди за настійки!
Гаррі провів її важким поглядом, а тоді знову задивився у потемніле небо.
— Просто вона так і не змирилася, що ти в настійках проявив себе краще за неї, — сказав Рон, знову беручись за читання «Тисячі магічних трав і грибів».
— Ти ж не думаєш, що я ненормальний через те, що хочу забрати ту книжку?
— Та ні, що ти, — твердо заперечив Рон. — Той Принц був геній. До речі… без його підказки про безоарів камінь… — він багатозначно чикнув долонею по горлі, — я зараз з тобою не розмовляв би. Тобто я не кажу, що те закляття проти Мелфоя було чудове…
— І я не кажу. — відразу додав Гаррі.
— Але ж він одужав, правда? Майже миттю став на ноги.
— Так, — погодився Гаррі; це була правда, хоч сумління однак його трохи гризло. — Завдяки Снейпові…
— Цієї суботи знову відбуватимеш у Снейпа покарання? —запитав Рон.
— Так. І наступної, і після неї, — зітхнув Гаррі. — А якщо до кінця семестру не встигну впорядкувати всі коробки, то, як він дав зрозуміти, ця робота чекає на мене і в наступному навчальному році.
Покарання дратувало його ще й тому, що забирало й так обмежений час, який він міг би провести з Джіні. Гаррі іноді думав, чи не чинить Снейп свідомо, щоразу затримуючи його дедалі довше і натякаючи, що Гаррі пропускає такі гарні погожі дні.
З гірких роздумів його вивів Джимі Пікс, що приніс сувій пергаменту.
— Дякую, Джимі… о, та це ж від Дамблдора! — схвильовано вигукнув Гаррі, розгортаючи й читаючи пергамент — Він вимагає, щоб я негайно прибув до нього!
Друзі глянули один на одного.
— Оце так, — прошепотів Рон. — Ти не думаєш… що він знайшов…
— Краще піду й перевірю. — зірвався на ноги Гаррі. Він вискочив з вітальні й помчав по восьмому поверсі, не зустрівши нікого, крім Півза, що линув у протилежний бік; привид буденно метнув у Гаррі кілька шматочків крейди і голосно заґелґотав, ухиляючись від Гарріного оборонного пристріту. Коли Півз зник, у коридорах знову запанувала тиша; до відбою залишалося всього чверть години, і більшість учнів порозходилися по своїх вітальнях.
І тут Гаррі почув вереск і гуркіт. Він завмер і прислухався.
— Як… ти… смієш… а-а-а-а-ай!
Шум долинав з найближчого коридору; Гаррі кинувся на звук з чарівною паличкою напоготові, завернув за ріг і побачив, що на підлозі лежить професорка Трелоні, голову якої накривала одна з її численних шалей. Навколо неї валялися пляшки з хересом, до того ж одна розбита.
— Пані професорко…
Гаррі підбіг до вчительки й допоміг їй підвестися. Разки її блискучого намиста заплуталися за окуляри. Вона голосно гикнула, пригладила волосся й сперлася на руку свого рятівника.
— Що сталося, пані професорко?
— Якби ж я знала! — пронизливо вигукнула вона. — Я собі прогулювалася, обмірковуючи деякі темні знамення, що їх зуміла побачити…
Але Гаррі слухав її не дуже уважно. Він раптом усвідомив, де саме вони стояли: праворуч висів гобелен з танцюючими тролями, а ліворуч тяглася та гладенька й непроникна ділянка кам’яної стіни, що приховувала…
Я — Пані професорко, ви намагалися зайти в кімнату на вимогу?
— …знаки, що ними мене було удостоєно… що? Очі в неї раптом забігали,
— У кімнату на вимогу, — повторив Гаррі. — Ви намагалися туди потрапити?
— Я… ну… я й не знала, що учням про неї відомо…
— Не всім,— уточнив Гаррі. — І що сталося? Ви закричали так… наче хтось на вас напав…
— Я… ну, — пробурмотіла професорка Трелоні, а тоді, мовби захищаючись, щільніше загорнулася в свої шалі й подивилася на нього неймовірно побільшеними очима. — Я хотіла… е-е… покласти деякі… гм… особисті речі на зберігання в цій кімнаті… — І вона щось забурмотіла про «гидкі звинувачення».
— Ясно, — Гаррі глянув на пляшки з хересом. — Але ви не змогли туди зайти, щоб їх там заховати?
Його це здивувало, адже для нього кімната, зрештою, таки відчинилася, коли він захотів сховати там книжку Напівкровного Принца.
