Кароліна і дорослі - Сюзанна Пру

Кароліна боязко запитала про дідусеве здоров’я, але бабуся лише похитала головою.

Дівчинка подумала, що треба якнайшвидше знайти совеня, коли вона хоче врятувати дідуся від наглої смерті.

Фонтан був далеко в глибині садка. Його оточував обмурівок з каміння і щебеню, що в багатьох місцях вилущився.

Кароліна часто чула від дідуся, що той фонтан тільки приваблює комарів і що його давно треба зруйнувати. Але всі заперечували. Їм подобався фонтан з лев’ячою головою, з пащі якої день і ніч тік водяний струмочок.

Як це їй не спало на думку вчора пошукати тут совеня!

Вона обійшла фонтан — повільно, вдивляючись в кожен кущик, що росли навколо нього, в обмурівок; потім присіла й обмацала кожну дірку в камінні. Совеняти ніде не було.

Час минав. Можливо, дідусеві ще погіршало, а совеня не знаходилось!

Кароліна скинула сандалі й перелізла через кам'яний обмурівок. Дно фонтана було трохи замулене й грузьке, і дівчинка ступала дуже обережно, щоб не посковзнутися і не впасти.

І все ж таки вона не втрималась, хитнулася й шубовснула в воду.

Вода скаламутилась, по її поверхні попливли травинки, листочки, гілочки; тоненькі й покручені, мов волосся русалок, водорості захилитались біля Кароліниних ніг. Їй треба було на щось спертися, аби підвестися. Вона окинула очима обмурівок і кущі ожини. От би вхопитися за гілку! Та вона не могла дотягнутися, рука її діставала тільки до лев’ячої голови. Дівчинка вхопилася за цю голову й почала підводитись. Однак голову було поставлено дуже давно, і вона так потріскалась од сонця та дощів, що не витримала Кароліниної ваги, і дівчинка знову впала у воду.

Вона трохи забилася, але навіть не подумала про це, бо за лев’ячою головою раптом угледіла грудочку — оксамитово-сіру! Грудочка ворухнулася. Совеня! Воно змахнуло крилами й розплющило круглі золотисті очі.

Дідусеве совеня знайшлося! Яка радість! Аби тільки воно не знялося й не полетіло…

Совеня, може, і хотіло б утекти, але не могло: його ніяк не піднімали мокрі крила. Воно сиділо на обмурівку й кричало:

— Ух, ух, ух, ух, ух!

Кароліна рвонулася — де й узялася сила! — підскочила до совеняти, миттю скинула фартушок і накрила ним совеня.

Приголомшена пташка трохи поборсалась і затихла.

Кароліна понесла її додому.

Побачивши Кароліну — босу, з мокрим зібганим фартушком у руках, — бабуся аж зойкнула. Та хай би вона хоч сердилася, хоч сварилася, хоч гримала — Кароліні було байдуже. Вона прожогом кинулась до дідусевої кімнати. Дівчинка наче й не почула татового зауваження, щоб вона ходила тихше. Вона підбігла до ліжка, на якому куняв блідий схудлий дідусь із чорними колами під очима.

Кароліна розгорнула фартушок, узяла совеня й посадила його дідусеві на груди.

Совеня радісно ухнуло: воно, певно, було щасливе, що знову опинилося біля свого гніздечка. Ще мить — і воно впурхнуло у віконечко на дідусевих грудях і згорнулося клубочком у дідусевому серці.

Дідусь розплющив очі. Його обличчя враз проясніло, порожевіло. Він усміхнувся до Кароліни й, зблиснувши очима, сказав, що охоче чого-небудь поїв би. Чи не зосталося полуниць, що їх він учора хтозна-чому не схотів їсти?

Він підвівся з подушки й сказав, що почуває себе вже краще, цілком добре себе почуває — він зовсім одужав.

Кароліна весело засміялася. І коли її посварили за те, що вона боса і в мокрому фартушку, то засміялася ще голосніше, і її мало не покарали. Але, побачивши здорового дідуся, вмить забули про кару.

День минув дуже весело. Час від часу Кароліна ніжно поглядала на дідуся — адже це завдяки їй він знову був у сімейному колі! Вона вже геть забула, що це через неї він захворів. Тепер Кароліна почувала, що дідусь їй рідніший, ніж будь-кому іншому. І вона подала йому руку, щоб разом піти погуляти.

За обідом, обчищаючи персика, дідусь несподівано спитав:

— А що зі мною все-таки було?

— Навіть лікар нічого не розуміє, — докинув тато.

А радісно збуджена Кароліна сміливо сказала:

— Ти втратив був пташку, що зберігала молодість у твоєму серці.

Дорослим це здалося дуже дотепним жартом.

Вечір минув спокійно. В домі витав дух злагоди і щастя. Якби не дідусева хвороба, ніхто б цього й не відчув; та оскільки добре цінується лиш тоді, коли зазнаєш лихого, всім тепер дихалось легше. І Кароліна, либонь, уперше подумала: як гарно, коли біля тебе люблячі рідні…

Коли настав час спати, Кароліна, перш ніж іти до себе в кімнату, зупинилася перед Адонісом.

— Ну як, Кароліно, чи не забагато було в тебе пригод? — спитав Адоніс. — Тік-так, тік-так…

— Ти вже не сердишся на мене? — спитала Кароліна.

— Я ніколи по-справжньому на тебе не сердився. Тік-так, тік-так… Я добре знаю дітей. Сподіваюсь, те, що сталося, буде для тебе добрячим уроком.

— Звичайно, любий Адонісе! — відповіла Кароліна.

— Тік-так, тік-так, тік-так, — цокав годинник. — Колись тобі здаватиметься,