Кароліна і дорослі - Сюзанна Пру

біля кам’яного бортика фонтана. Кароліна відразу пізнала той порослий мохом фонтан у їхньому садку. Власне, то вже був не фонтан, а занедбане водоймище, оточене кущами старої ожини. Цей фонтан був такий давній, що дідусь міг хлопчиком сфотографуватись біля нього.

Хлопчик стояв непорушно й уважно дивився на лев’ячу голову, з пащі якої витікала вода.

Кароліна згадала, що раніше, коли фотографували дітей, веліли їм широко розплющувати очі й дивитися в об’єктив: мовляв, звідти от-от вилетить пташка.

Усе було непорушне. Вода нечутно витікала з лев’ячої пащі; хлопчик стояв заклякнувши, з великими, широко розплющеними очима.

Кароліна мимоволі теж затамувала подих.

Аж тут з-за лев’ячої голови випурхнула пташка. Совеня! Дідусеве совеня з круглими золотистими очима!

Совеня всілося на хлопчикове плече. Хлопчик усміхнувся.

І Кароліні раптом сяйнуло:

«Фонтан! Я не здогадалася пошукати біля фонтана!»

Певно, вона знайшла те, що шукала: все навколо несподівано затуманилось, стало невиразним, розчинилося в зеленавому повітрі. Вона вже ледве бачила хлопчика. Ще мить — і він зник.

Кароліна повернулась і пішла назад.

Дівчинка в смугастому купальнику, підліток з книжками, якими його нагородили за відмінне навчання, юна дівчина в святковій сукні й пухленькі дівчатка — всі вони розпливалися хмарками й танули, танули…

На обрії замрів вхід до задзеркального краю — великі сріблясті двері.

ХІ

Кароліна майже побігла. Тепер їй хотілось якнайшвидше покинути задзеркальний край, що трохи лякав її своїм незмінним освітленням і мешканцями, застиглими в своїх далеких часах.

Нарешті вона добулася до сріблястих дверей і натисла на них долонями, гадаючи, що легко пройде крізь них назад.

Однак дзеркало стало твердим і негнучким, як і будь-яке грубе скло.

Кароліна притулилась обличчям до його гладенької поверхні й побачила з протилежного боку свою затишну кімнату, ліжко з мусліновим покривалом, стілець, на якому лежав її одяг — адже вона роздяглася перед сном. Коли це було? Кароліна так довго ходила в отій дивній країні, що ні в чому вже не була впевнена. Три дні чи три роки вона блукає в задзеркальній країні? Вона не знала.

Дівчинка знала тільки, що дуже хоче повернутися до своєї кімнати. Їй було страшно.

Вона водила долонями по зворотній поверхні дзеркала, сподіваючись знайти бодай якусь щілинку, тріщинку, але скрізь наштовхувалась на холодне і тверде скло. Вона була наче муха, що б’ється об шибку, наче рибина, що замерзла в крижині.

Кароліна заплакала. Вона стала кликати:

— Порятуйте мене, тату, мамо!

Відповіді не було. Та й як могли почути її батьки, що спали в своїх ліжках по той бік дзеркала? Кароліна загубилася в іншому світі. Мабуть, космонавти на Місяці й ті були ближче до звичайного життя…

Кароліна загукала ще голосніше, загрюкала в сріблясті двері обома кулачками.

Це жахливо — бути так близько від своєї кімнати, бачити улюблені речі — і не мати змоги дістатись до них. Невже вона назавжди лишиться в країні втраченого часу і з дня в день робитиме ті самі рухи, як маленькі пухленькі дівчатка, як юна дівчина в святковій сукні, як підліток з книжками і хлопчик з обручем? Ні, це неможливо, це неможливо! І вона щосили закричала:

— Рятуй мене, Адонісе!

І тоді до неї долинуло бамкання годинника.

Потім дзеркальне скло стало м’яким, як желатинова пластинка, що тане на вогні. Ще трохи — і пластинка стане рідкою, а тоді перетвориться на плівку повітря. Проте Кароліна не мала терпцю чекати — вона кинулася крізь дзеркало, розриваючи його, тягнучи за собою липкі шматки й нитки, і впала, важко дихаючи, на ліжко в ту хвилину, коли Адоніс вибив останній удар півночі.

Як бачите, Кароліні здалося, що вона дуже довго блукала по задзеркальній країні серед пам’яток минулого, а насправді була там лише одну мить — час, протягом якого годинник відбивав дванадцять ударів, бо вона увійшла в дзеркало, коли Адоніс почав бити.

Дівчинка хотіла піти подякувати Адонісові, але не мала вже сили.

Вона впала на ліжко й поринула в сон.

XII

Коли Кароліна прокинулась, сонце вже підбилося височенько.

Вона подивилася на дзеркальну шафу і спершу нічого не помітила. Підійшовши ближче, побачила на дзеркалі легенький слід у формі людського тіла. Його було ледве видно. Хтось інший його і не помітив би, але Кароліна знала — то лишився на дзеркалі шрам від рани, якої вона йому завдала.

Дівчинка швиденько вмилася й побігла подякувати Адонісові хоча б усмішкою.

Годинник цокав спокійно, ніби нічого не сталося.

У будинку стояла тиша, але не сонна тиша щасливого спокою, а сумна тиша хвороб і жалоби.

Дідусеві не покращало.

Марієтта кутиком фартуха витирала очі; бабуся, склавши на колінах руки, сиділа згорблена й мовчазна.

Нікого більше не було. Може,