Гімназист і Вогняний змій - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Говори, говори, не набивай собі ціни.

— Та я й не набиваю, — усе ж таки Юрко озирнувся, аби переконатися, що бульдог не відстає, і той гавкнув привітно. — Павук згадував про Вогняного Змія. Так собі думаю, це якась горюча суміш, здатна випалити все до ноги. Я на власні очі бачив: там дуже рівно, я б сказав — дбайливо все вигоріло. Навмисне захочеш — не зробиш так.

— Якраз це зробили навмисне, — буркнув Шпиг.

— Підпали — так. Ось поверніться й самі гляньте, як там усе вигоріло. Вогонь безжальний, жере й не розбирає, лишає після себе різне. Там... Ну... Не можу пояснити правильно. Кажу, як відчуваю.

— Оце, Івановичу, і є правильні пояснення. Послухай дядька, який чверть століття щодня різних свідків допитував. Що відчуваєш?

Юрко зупинився, провів перед собою розкритою долонею в повітрі.

— Рівно вигоріло. Гладенько. Значить, вогонь розійшовся відразу, рівномірно, на всі боки. В американському кіно так дракони вогнем плюються.

Значить, не дарма про якогось змія вогне- дихого згадали. Га? — Шпиг кивнув Джентльмену, той пурхнув і сів на задні лапи.

Вони загородили собою тротуар, хтось із перехожих нарешті обурився.

Там кави можна попити. Бо мені вже теж треба думати.

Трійця рушила далі.

Шпиг якийсь час ішов, заклавши руки за спину й дивлячись собі під ноги. Здавалося, він зараз засне на ходу. Та враз труснув головою, ніби справді прокидаючись. Заговорив, мовби сам до себе:

— Є така легенда київська чи казка, один чорт. Ти ж знаєш, є у нас тут Змієві вали. їх не дарма так охрестили. Ще з давніх часів у Києві та околицях час від часу з’являлися гади, які погрожували місту. Одного, кажуть, зловив наш богатир Ілля Муромець, приніс в подарунок князю Володимиру, але так усіх налякав, що змушений був забити трофей. Був ще такий Микула Селянинович, так він зловив змія, запряг у плуг і орав ним землю. Власне, так, за легендою, і виросли оті Змієві вали.

- Кожум’яка змія зборов, — вставив Юрко.

- Так отож, — кивнув Шпиг. — Словом, нічого нового не бачу в появі тут чергового змія, який плюється вогнем.

— Чекайте, пане шпиг. Ви ж не серйозно думаєте, що Пожежа приручив якусь міфічну потвору? Бо маю на те інше пояснення, хочу з вами це обговорити.

— Ой, ну тебе к чорту, — відмахнувся сищик. — Не вірю я в страшні казки і страховиськ. Люди часом жахливіші бувають, повір мені. Маю на увазі, придумав усю цю історію з підпалами далеко не дурний чоловік.

— Стрельцов не дурний.

— Так, але ми з тобою, Івановичу, не знаємо досі його мети. Є в мене одна версія... Та я зараз не про нього, а про те, що ти назвав Вогняним Змієм.

— Пожежа, до речі, теж сказав Стрельцову: не розумію, мовляв, для чого тобі все це треба. А Змій — то слід реальний. І не Пожежа його придумав. А той, хто вогонь створив.

Тут вони наблизилися до Золотих воріт, знайшли вільну лавку в скверику навпроти пам’ятника князю Ярославу. Сищик сходив по каву для себе і капучино для Юрка. Бульдогові нічого не перепало, та він, схоже, не переймався. Примостився в ногах гімназиста, покрутив куцим хвостом, чекаючи продовження розмови.

— Коли вже згадуємо легенди, то вогонь людям приніс Прометей, — сказав Шпиг, ковтнувши кави. - Тільки зараз ми точно не туди пішли, Івановичу. Чому Вогняний Змій - слід, який приведе до Пожежі, типчика без прикмет?

- Схоже, хтось вміє робити суміш, котра миттєво спалахує і випалює все довкола за лічені хвилини, - поділився здогадом Юрко, не торкаючись свого напою. — Цю пекельну суміш її творець гучно, навіть хвалькувато охрестив Вогняним Змієм. Ще невідомо, як про неї довідався бандит на прізвисько Павук. Зате я точно знаю: він наш, з Першої зразкової.

— Ну, значок же тому доказ.

— Не зовсім, пане Шпиг, — бульдог тявкнув, і Юрко, кивнувши йому, швидко виправився. — Тобто, значок дав підказку, де шукати палія. Тепер ми знаємо — власник значка спільник злочинця. І вони посварилися.

— Посварилися?

— Пожежа жалівся на нього Стрельцову, якого називав начальником. Невідомий нам спільник уже вимагає оплати за свого Вогняного Змія. Тому, власне, вони сьогодні й прийшли туди, на згарище — поговорити про гроші.

Сищик зробив великий ковток, спорожнивши майже весь паперовий стаканчик.

Юрко побачив жваві вогники в його очах. Шпиг задоволено клацнув пальцями, сказав, глянувши чомусь на бульдога:

- А отут нарешті дуже гаряче, чорт забирай!

— Чому?

Тепер він зиркнув на гімназиста.

Івановичу, вір моєму досвіду! Коли змовники сваряться, ситуація починає втрачати контроль. А таке завжди вигідно їхнім противникам. У нашому випадку — нам із тобою, — пес гавкнув, і Шпиг заспокоїв Джентльмена: — З тобою теж, напарнику.

— Є ще одна деталь. Ніяк сказати не даєте.

Та де там. Тобі ще спробуй заткни рота. Що?

— Значок.

— Знову за рибу гроші!

Ного залишили там навмисне, пане Шпиг.

Сказавши це, Юрко Туряниця з поважним виглядом відпив вистиглого капучино. Поки сищик перетравлював почуте, а бульдог переминався на лапах, гімназист упорався з напоєм, зібгав стаканчик, акуратно поклав у смітник поряд. Шпиг покрутив у пальцях свій, для чогось понюхав каву, глянув спершу на Джентльмена, потім — на гімназиста.

Глаголь, — вичавив, мовби