Зоряний хлопчик - Оскар Уайлд

— Піротехнічного, треба говорити — піротехнічного, — втрутився Бенгальський Вогонь. — Я знаю, як правильно, бо бачив цю назву на своїй власній упаковці.

— Ну, а я кажу пілотехнічний, — суворо відтяв Фонтан, і Бенгальський Вогонь почувся таким приниженим, що відразу вилаяв малі петарди, щоб продемонструвати, що він залишається доволі важливою особою.

— Я казав, — вів далі Фонтан, — я казав… А що ж я казав?

— Ви розповідали про себе, — підказала Римська Свічка.

— А, звісно, я знав, що обговорював якусь захопливу тему, коли мене перервали в такий хамський спосіб. Ненавиджу хамство й погані манери у будь-якому прояві, бо я вельми чутливий. Немає у світі нікого, чутливішого за мене, я цього цілковито певен.

— А що таке чутлива особа? — запитав Хлопавко у Римської Свічки.

— Це той, хто має мозолі сам і через це наступає на ноги іншим, — пошепки відповіла Римська Свічка, а Хлопавко мало не луснув зо сміху.

— З чого це ви так розвеселилися? — поцікавився Фонтан. — Адже я не сміюся.

— Мені весело, от я й сміюся, — відповів Хлопавко.

— Вельми егоїстична причина, — розлютився Фонтан. — Яке право ти маєш веселитися? Треба думати про інших. Власне, треба думати про мене. Я сам завжди думаю про себе, отже усі інші повинні робити те саме. Я називаю це співчуттям. Співчуття — прекрасна чеснота, і я володію нею у повній мірі. Уявіть лише, наприклад, якби зі мною сьогодні щось трапилося, якою бідою це обернулося б для всіх і для кожного! Принц і Принцеса вже ніколи не були б щасливими, їхнє подружнє життя було би зруйноване, ну а Король — той би просто цього не пережив. Відверто кажучи, коли я починаю роздумувати над своїм великим значенням, то зворушуюся аж до сліз.

— Якщо хочете зробити задоволення іншим, — вигукнула Римська Свічка, — то не мокрійте.

— Справді, — підтакнув Бенгальський Вогонь, у якого трохи покращав настрій, — це був би прояв звичайного здорового глузду.

— Який там звичайний здоровий глузд, — обурився Фонтан, — коли я сам незвичайний та ще й, прошу затямити, дивовижний. Будь-хто має здоровий глузд, але мало хто має уяву. А в мене багата уява, бо я ніколи не думаю про речі, якими вони є, а завжди вигадую, що вони якісь інші. А стосовно сухості, то ніхто з вас отут не в змозі оцінити емоційну натуру. Моє щастя, що то мені байдуже. Єдине, що допомагає триматися в житті, — це усвідомлення безмежної меншовартості оточуючих, і саме це почуття я в собі завжди плекаю. Ви всі зовсім безсердечні. Смієтесь не знати з чого і радієте, немов Принц із Принцесою щойно не одружилися.

— А що такого? — вигукнула Вогняна Кулька. — Чому б і ні? Це дуже радісна подія, і коли я здіймуся високо в небо, то розповім усе зіркам. Ви побачите, як вони замиготять, коли я говоритиму їм про красуню-наречену.

— Що за банальний погляд на життя! — сказав Фонтан. — Проте я нічого іншого й не очікував. Ви нічого собою не являєте, ви всі пустопорожні. А може, Принц із Принцесою виїдуть жити за місто, кудись до великої річки, може, у них народиться син, ясноволосий хлопчина з фіалковими, як у самого Принца, очима; може, він якось із доглядальницею піде на прогулянку, може, доглядальниця засне під великим бузиновим кущем, і може, хлопчик упаде у велику яму й потоне. Яке жахливе нещастя! Бідолашні люди, втратять єдиного сина! Горе, горе! Я ніколи цього не переживу.

— Але ж вони ще не втратили єдиного сина, — зауважила Римська Свічка, — і взагалі з ними не трапилося жодного лиха.

— Я й не сказав, що трапилося лихо, — відповів Фонтан. — Я сказав, що це можливо. Якби вони вже втратили свого єдиного сина, то й говорити б не було про що. Що з возу впало, те пропало, які тут потрібні балачки. Та коли я подумаю, що вони могли б зостатися без єдиного сина, я, звісна річ, страшенно переймаюся.

— Атож, ще б пак! — вигукнув Бенгальський Вогонь. — Другого такого переймальника, як ви, я в житті не зустрічав.

— А я не зустрічав нахабнішого за тебе, — відрізав Фонтан. — І тобі не збагнути моїх дружніх почуттів до Принца.

— Та ви ж його в очі не бачили, — втрутилася Римська Свічка.

— А я й не казав, що знайомий з ним, — відповів Фонтан. — Гадаю, якби я знав його, то навряд чи став йому другом. Дуже небезпечно знати своїх друзів.

— Краще припильнуйте, щоб не змокнути, — Втрутилася Вогняна Кулька. — Це дуже важливо.

— Дуже важливо для тебе, поза сумнівом, — відповів Фонтан, — але я плакатиму, якщо захочу, — і дійсно, залився слізьми, які стікали з його палі, як дощові краплі, й мало не втопили двох жучків, які вирішили були оселитися разом і шукали собі гарну суху місцину.

— Очевидно, він має справжню романтичну натуру, — проголосила Вогняна Карусель, — бо плаче, коли плакати немає чого, — і вона тяжко зітхнула, пригадавши свій сосновий короб.

А от Римська Свічка й Бенгальський Вогонь обурились і заволали щосили: «Нісенітниця, нісенітниця!» Вони були зовсім позбавлені романтики і коли з чимось не погоджувалися, то завжди оголошували це нісенітницею.

Тоді зійшов місяць, схожий на коштовний срібний щит, засяяли зірки, і з палацу залунали звуки музики.

Принц із Принцесою вели у танці. Вони танцювали так прекрасно, що високі білі лілеї зазирали у вікна, аби їх побачити, а величезні червоні маки відбивали такт, киваючи голівками.

Пробило десяту годину, потім одинадцяту, потім дванадцяту — і на останньому ударі годинника опівночі всі висипали на терасу, й Король послав по свого Головного Піротехніка.

— Розпочинайте феєрверк, — звелів він. Королівський Піротехнік уклонився й попрямував у кінець саду. Він узяв з собою шістьох помічників, і кожен ніс смолоскип на довгій жердині.

Видовище було просто вражаючим.

— Вз-з-з! Вз-з-з! — дзеленчала Вогняна Карусель і крутилася, крутилася, крутилася.

— Бум! Бум! — бухкала Римська Свічка. Потім застрибали в танку´ Петарди, а Бенгальські Вогні все освітили яскраво-червоним сяйвом.

— Бувайте! — закричала Вогняна Кулька, злетіла високо в небо й розсипалася на міріади синіх іскор-блискіток.

— Ба-бах! Ба-бах! — підхопили Хлопавки, які страшенно веселилися. Усі вони мали великий успіх, окрім дивовижного Фонтана. Той так розмокнув від сліз, що зовсім не зміг злетіти й розгорітися. Найкраще, що в ньому було, — це порох, але ж він просякнув вологою, тож користі від нього не було ніякої. Усі бідні родичі Фонтана,