Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг
— ОЙ! Йому здалося, що він зламав собі пальця; схопився за нього, стрибаючи на одній нозі, і з нього зісковзнув плащ-невидимка.
— Гаррі?
Він крутнувся, а оскільки був на одній нозі, то впав. На його превеликий подив, до нього наближалася Тонкс — з таким виглядом, ніби частенько тут прогулюється.
— Ти чого тут? — запитав він, підводячись; чому вона завжди знаходить його на підлозі?
— Я прийшла побачитися з Дамблдором, — відповіла Тонкс. Гаррі подумав, що вона має поганий вигляд: худюща, з сірим обвислим волоссям.
— Його кабінет не тут, — пояснив Гаррі, — а з іншого боку замку, за гаргуйлем…
— Я знаю. — сказала Тонкс. — Його там немає. Мабуть, знову кудись подався.
— Справді? — перепитав Гаррі, обережно ставлячи на підлогу підбиту ногу. — А ти часом не знаєш, куди він зникає?
— Не знаю, — відповіла Тонкс.
— А навіщо ти хотіла його бачити?
— Та нічого особливого, — пояснила Тонкс, машинально смикаючи рукав мантії, — просто поцікавитись, чи він знає, що відбувається… ходять різні чутки… людей калічать…
— Я знаю, про це писали в газеті, — підтвердив Гаррі. — Той маленький хлопчик, що намагався вбити діда й бабу…
— «Віщун» незрідка відстає від подій, — урвала Тонкс, яка його майже не слухала. —Ти останнім часом не отримував листів від кого-небудь з Ордену?
— Мені ніхто з Ордену не пише, — відповів Гаррі. — Принаймні, відколи Сіріус…
Він побачив у неї на очах сльози.
— Вибач, — незграбно пробурмотів він. —Тобто… я теж за ним сумую…
— Що? — перепитала Тонкс, немовби його не чула. — Ну… бувай, Гаррі…
Вона різко розвернулася й пішла по коридору назад, а Гаррі розгублено дивився їй услід. За хвилину-дві він знову натяг плаща-невидимку й поновив спроби проникнути в кімнату на вимогу, але робив це якось без натхнення. Урешті-решт порожнеча в шлунку і згадка, що Рон і Герміона швидко повернуться на обід, примусила його припинити ці спроби й покинути коридор Мелфоєві, який, мабуть, боятиметься вийти з кімнати ще кілька годин.
Коли він увійшов до Великої зали, Рон і Герміона вже доїдали обід,
— Мені вдалося… тобто певною мірою! — радісно повідомив Рон відразу, щойно помітив Гаррі. — Я мав явитися біля кав’ярні мадам Падіфут, трошки проскочив, залетів аж до Скривеншафта, але я все ж перемістився!
— Молодець. — похвалив Гаррі. — А в тебе, Герміоно, як пішло?
— Ой, та в неї все, як завжди, бездоганно, — Рон не дав Герміоні й рота розкрити. — Бездоганна мудрагельність, марудність і малодушність, чи що там у дідька, за три «М»… Ми ще забігли чогось випити в «Три мітли», і ти б чув, що про неї казав Тваньрос… Я здивуюся, якщо він незабаром не запропонує їй руку й серце…
— А в тебе що? — запитала Герміона, не слухаючи Рона, — Ти увесь цей час простовбичив біля кімнати на вимогу?
— Угу, — зізнався Гаррі, — І знаєш, кого я там зустрів? Тонкс.
— Тонкс? — одночасно здивувалися Рон і Герміона. —Так. Каже, що прийшла відвідати Дамблдора…
— Якщо хочете знати, — сказав Рон, коли Гаррі переповів свою розмову з Тонкс, — вона трохи схибнулася. Не може отямитися після того, що сталося в міністерстві.
— Це якось дивно, — чомусь стривожилася Герміона. — Вона мала б охороняти школу, чого це вона раптом покинула пост і прийшла побачитися з Дамблдором. якщо його немає в школі?
— Я тут подумав. — вагаючись, сказав Гаррі. Було якось дивно висловлювати це припущення: воно більше пасувало б Герміоні, аніж йому, вам не здається, що вона могла… знаєте… закохатися в Сіріуса?
Герміона глянула на нього круглими від подиву очима.
— Чого тобі таке спало на думку?
— Не знаю, — стенув плечима Гаррі, — але вона ледь не розридалася, коли я згадав його ім’я… а ще її патронус тепер великий і чотирилапий… я так подумав, чи не став він… знаєте… ним.
— Цікава думка, — замислилася Герміона. — Але я все одно не розумію, навіщо їй було йти в замок для зустрічі з Дамблдором? Якщо вона справді лише заради цього тут з’являлася…
— А що я вам казав? — промугикав Рон з набитим ротом. — Вона стала трохи дивна. Розгубилася. Жінки, — велемудро прорік він Гаррі. — їх легко засмутити.
— Проте, — глузливо сказала Герміона, струснувшись від роздумів, — навряд чи можна знайти жінку, яка б сиділа півгодини набурмосена лише тому, що мадам Розмерту не розсмішив її анекдот про відьму, цілителя та мімбулус мімблетонію.
Рон надувся як індик.
Розділ двадцять другий
Після похорону
Над вежами замку дедалі частіше з’являлися клаптики ясно-синього неба, але ці ознаки наближення літа не поліпшували настрою Гаррі. Він зазнав невдачі і в спробах з’ясувати, що таємно робить Мелфой, і в намаганнях зав’язати зі Слизорогом розмову, яка могла б якось спонукати професора поділитися тим спогадом, що він його тлумив у собі вже десятки років.
— Востаннє тобі кажу, забудь про Мелфоя, — наполегливо нагадала Гаррі Герміона.
Вони сиділи втрьох після обіду в сонячному закутку подвір’я. Герміона і Рон тримали в руках брошурки Міністерства магії «Поширені помилки явлення і як їх уникати», бо мали сьогодні складати іспити з явлення, та ці брошурки чогось не дуже заспокоювали їм нерви. Рон здригнувся й заховався за Герміоною, коли з-за рогу вийшла якась дівчина.
— Це не Лаванда, — втомлено зітхнула Герміона.
— Ой, добре, — зрадів Рон.
— Гаррі Поттер? — запитала дівчина. — Мене попросили передати тобі оце.
— Дякую.
У Гаррі обірвалося в грудях, коли він узяв маленький сувійчик пергаменту. Дівчина відійшла, а він буркнув:
— Але ж Дамблдор казав, що в нас не буде уроків, доки я не здобуду той спогад!
— Може, він хоче перевірити, як у тебе справи? — припустила Герміона, поки Гаррі розгортав сувій; однак замість Дамблдорового вузенького похилого почерку він побачив незграбні закарлючки, що їх було важко розібрати ще й тому, що чорнило на пергаменті в кількох місцях розпливлося, позалишавши
