Гаррі Поттер і напівкровний принц - Джоан Роулінг
Дорогесенькі Гаррі, Роне й Герміоно!
Учора вночі помер Араґоґ. Гаррі й Роне, ви його бачили і знаєте, який він був файненький. Герміоно, я знаю, що він би тобі сподобавси. Я красненько вам би подякував, якби ви нині прийшли на похорон. Я планую зробити се в надвечір’я, то була найулюбленіша його пора. Я знаю, що вам не можна так пізно ходити, але ви можете скористатися плащем-невидимкою. Не турбував би вас, але мені самому буде тяжко.
Геґрід.
— На, подивися. — подав Гаррі цидулку Герміоні.
— О Господи, — зойкнула дівчина, швиденько її проглянула й передала Ронові, який читав, не вірячи своїм очам.
— Та він здурів! — сердито вигукнув Рон. — Та почвара радила своїм родичам зжерти мене й Гаррі! Пропонувала їм почастуватися! А тепер Геґрід сподівається, що ми підемо оплакувати його жахливе волохате тіло!
— І це ще не все, — додала Герміона. — Він просить, щоб ми вийшли з замку ввечері, хоч і знає, що заходи безпеки тепер посилені в мільйон разів, і якщо нас упіймають, то клопоту не обберешся.
— Ми вже його раз уночі відвідували, — нагадав Гаррі.
— Так, але не з такої ж оказії! — не вгавала Герміона. — Ми часто ризикували, щоб допомогти Геґрідові, а тут… Араґоґ уже мертвий. Якби хоч треба було його рятувати…
— …то я тим паче не захотів би йти. — твердо заявив Рон. — Герміоно, ти його не бачила. Повір, смерть йому піде тільки на користь.
Гаррі забрав цидулку і глянув на чорнильні плями, що її вкривали. Це явно були сліди сліз, що рясно крапали на пергамент…
— Гаррі, навіть не думай іти, — сказала Герміона. — Не варто за таке безглуздя заробляти покарання. Гаррі зітхнув.
— Та я знаю,— погодився він, — Мабуть, доведеться таки Геґріду ховати Араґога без нас.
— Поховає й сам, — зраділа Герміона. — Слухай, на уроці настійок майже нікого не буде, бо ми всі складаємо іспит… спробуй якось підкотитися до Слизорога!
— Думаєш, п’ятдесят сьома спроба закінчиться успішно? — гірко всміхнувся Гаррі.
— Успішно, — раптом обізвався Роя. — Гаррі, саме так… зроби, щоб вона закінчилася успішно!
— Що ти маєш на увазі?
— Скористайся відваром успіху!
— Роне, це ж… це ж те, що треба! — просто очманіла Герміона. — Аякже! І як я про це не подумала?
Гаррі витріщився на них обох.
— Фелікс-феліціс? — нарешті пробурмотів. — Не знаю… я його беріг…
— Для чого? — поцікавився Рон.
— Гаррі, що може бути важливіше за цей спогад? — здивувалася Герміона.
Гаррі не відповів. Образ маленької золотистої пляшечки вже тривалий час бентежив його уяву; невиразні й розпливчасті задуми, пов’язані з розривом між Джіні та Діном, а також з Роновим чомусь радісним бажанням побачити її з новим залицяльником, зароджувалися в глибині! Його свідомості й виринали на поверхню хіба що в снах або в дрімотно-примарному стані на межі сну й пробудження…
— Гаррі? Ти з нами чи де? — нагадала про себе Герміона.
— Що?… А, так, звичайно, — відповів він, схаменувшись. — Ну що ж. Якщо не зможу поговорити зі Слизорогом удень, то хильну фелікса і зроблю ще одну спробу ввечері.
— Так і вирішили, — зраділа Герміона, а тоді встала й виконала граціозний пірует. — Місце… мужність… мудрість… — пробурмотіла вона.
— Ой, перестань, — попросив Рон, — мене й так уже нудить… швидше, заховай мене!
— Це не Лаванда! — роздратовано сказала Герміона. коли Рон пірнув їй за спину, бо на подвір’ї з’явилася ще одна пара дівчат.
— Класно, — визирнув Рон з-за Герміониного плеча, щоб перевірити. — Чого це вони такі невеселі?
— Це ж сестри Монтґомері, чого їм веселитися? Невже ти не чув, що сталося з їхнім меншим братом? — здивувалася Герміона.
— Якщо чесно, то я не встигаю стежити, що діється з родичами всіх учнів. — зізнався Рон.
— Таж на їхнього брата напав вовкулака. Подейкують, що їхня мама відмовилася допомагати смертежерам. Одне слово, хлопчикові було тільки п’ять років, і він помер у лікарні Святого Мунґа, його не змогли врятувати.
— Помер? — приголомшено перепитав Гаррі. — Але ж вовкулаки не вбивають, вони лише перетворюють людину на собі подібних!
— Іноді вбивають, — заперечив Рон з незвично суворим виразом. — Я чув, що таке буває, коли вовкулаку заносить.
— А як звали того вовкулаку? — швидко запитав Гаррі.
— Кажуть, то був Фенрір Ґрейбек, — відповіла Герміона.
— Я так і знав… це маньяк, якому подобається нападати на дітей; мені про нього розповідав Люпин! — сердито пояснив Гаррі.
Герміона суворо на нього зиркнула.
— Гаррі, ти повинен добути спогад, — сказала вона. — йдеться про те, щоб зупинити Волдеморта. Усі нинішні жахіття — на його совісті…
Угорі на замку пробамкав дзвін, і Герміона з Роном злякано підхопилися.
— Усе буде добре, — підбадьорив їх Гаррі, коли вони по бігли до вестибюлю, де збиралися учні, що мали складати іспит явлення. — Ні пуху!
— І тобі теж! — багатозначно глянула Герміона на Гаррі. І він повернув до підвалів.
Пополудні на уроці настійок було тільки троє учнів: Гаррі, Ерні та Драко Мелфой.
— Замолоді ще, щоб являтися? — добродушно поцікавився Слизоріг. — Не виповнилося сімнадцяти?
Усі захитали головами.
— Ну, що ж. — бадьоро сказав Слизоріг, — якщо нас так мало, то трошки розважимося. Зваріть мені щось таке кумедне!
— Добра думка, пане професоре, — по-підлабузницькому вигукнув Ерні, потираючи руки. А от Мелфой, навпаки, навіть не всміхнувся.
— А що ви маєте на увазі під «кумедним»? — роздратовано запитав він.
— Здивуйте мене чимось, — безтурботно відказав Слизоріг.
Мелфой невдоволено розгорнув «Прогресивну методику зіллєваріння». Увесь його вигляд свідчив, що для нього цей урок — марно згаяний час. Дивлячись на нього поверх свого підручника, Гаррі думав, що Мелфой, безперечно, волів би провести цей час у кімнаті на вимогу.
Це йому здавалося, чи Мелфой, як і Тонкс, почав худнути? Він був блідий, шкіра мала сіруватий відтінок, мабуть, тому, що останнім часом він нечасто бачив денне світло. Але в ньому зовсім не відчувалося самовдоволення, збудження або зверхності; де й ділося те чванство, що переповнювало його в «Гоґвортському експресі», коли він відверто вихвалявся завданням, яке йому доручив Волдеморт… з цього,
