Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Трава не зім'ята

IV. Суламіф його боїться

а) в перший вечір

б) біля мавр, портика

коли танці

в) горище

г) коли цеглина

д) на дорозі розгін

(слово «чорт» перекреслено один раз)

хрестик

Внизу з правого боку було надряпано ще кілька слів, але, крім складу «гро», хлопці нічого не змогли прочитати.

Товариші переглянулись. Войтек скривився.

— Хіба я не казав? Подивіться!

І пальцем ткнув у перекресленого «чорта», в «невидимі кроки», в «хрестик».

— Облиш! — буркнув Здісь. — Більше нічого не бачиш?

— З орфографією у нього теж не все гаразд. Ось! Він показав: «ідійотку».

— А мені щось тут не подобається! — промовив Здісь. — Цей папірець…

— Я бачу, що манії бувають заразливі! — буркнув Войтек. — Ну робіть, що хочете, а я йду снідати.

Коли він пішов, Здісь почав ще запальніше переконувати Куцика. Він твердив, що на папірець треба звернути належну увагу. Що невідомо, чи зникнення Андрійка є тільки нещасним випадком, як це здається на перший погляд.

Куцик слухав його неуважно. Справді, надто хаотичною була вся ця писанина, немов якась гра. Здісь відчував це, намагаючись знайти в ній якесь кільце, щоб зачепитися.

— Стеля! — вигукнув він раптом. — Фанера. Розумієш? Пам'ятаєш, він щось говорив про це!

Куцик не пам'ятав.

— Це ж тут! — крикнув Здісь.

І він кинувся до сходів на горище. Насилу влізли туди. Горище було тісне, темне і порожнє. Тільки пил густим шаром лежав на підлозі, в деяких місцях витертий так, наче хтось повзав на колінах.

Вони зупинилися, схиливши голови — так низько було. Хвилину роздивлялись.

— Нічого немає, — сказав Куцик.

— Нічого, — підтвердив Здісь, розчарований, наче сподівався тут знайти папку з друкованим матеріалом, який би пояснював усі ці події з початку і до кінця.

Потім він глянув у протилежний до входу куток. Там була досить широка пляма більш-менш чистої підлоги.

З правого боку від неї хтось пальцем написав на пилюці: «Підкрадається по сходах, я один».

Хтось? А хто б іще написав такими кривульками!

Здісь стиснув Куцику плече. Вони гарячково шукали ще чогось. Але горище було пусте й німе.

Хлопці мовчки пішли снідати, похмурі, наче змовники. Войтек ще сидів у Агнешки. Здісь хотів йому про все розповісти, але Куцик показав очима на хазяйку.

Хлопці вийшли. Коло палацу вони зустріли Бальбінського, Сикусів, Люцину. Нервово покусуючи губи, вона ламала якусь паличку.

— Хлопці! — гукнула дівчина. — Може, нарешті, можна яхтою.

Всі пішли на пристань. Дощ пройшов, вітер наче трохи вщух, але небо було вкрите хмарами, які здавалися ще темнішими, бо саме визирнуло сонце.

— Нічого не вдієш, — похитав головою Бальбінський. — Дивіться!

З заходу йшла нова хмара. Вітер після короткої перерви знову подужчав.

— Зрештою… — почав Сикус.

Він не закінчив, але всі зрозуміли. Поволі рушили назад.

— До біса! — заверещав раптом Войтек. — Треба щось робити! Послати телеграму, чи що… Де тут пошта?

— В Миколайках! — зітхнула прекрасна Неллі. — По озеру неможливо. Шкода, наш телефон зіпсований…

— Можна з Івішок, — обізвався пан Бальбінський. — Там є телефон, можна подзвонити на пошту, передати телеграму…

— Ходімо, хлопці! — вигукнув Войтек. — Ходімо! Бо я збожеволію.

— Всі троє? — спитав Здісь.

— А які у нас справи? Ну, гайда!

Він хотів їх підхопити під руки, але Здісь вирвався.

— Стривай. Кімната не замкнена.

— А навіщо?

Здісь наполягав, але Куцик багатозначно глянув на нього. Хлопці попрощалися з компанією, яка рушила до палацу.

Зайшовши за сарай, Куцик зупинився.

— Здісь, хай і він знає!

Вони розповіли Войтекові про напис на підлозі на горищі. Войтек очманів. Раптове бажання піти в Івішки було доказом, що він погано переносить нервове напруження останніх днів. Сенсаційне повідомлення товаришів вплинуло на нього ще дужче.

— Ходімо, ходімо! — вигукнув він. — Я повинен сам побачити.

Товариші пішли назад. Вітер дужчав, і хмари незабаром розійшлися. Стало ще холодніше.

Хлопці пройшли через мавританський портик у башту і одразу полізли на горище.

Обережно, щоб не замазати слідів, які тут залишились, пробралися в куток. Зупинились, і Войтек, мимоволі переходячи на шепіт, прочитав: «Підкрадається по сходах, я один».

Він помовчав, а коли почав говорити, голос був хриплий, глухий.

— Хлопці! Я був сліпий…

— Тихо! — стиснув йому лікоть Здісь.

За вікнами шумів вітер, десь скреготіли поламані віконниці, потріскували великі дерева. А проте крізь цей шум усі троє почули саме те, про що незграбний Андрійків палець написав на пилюці.

Хтось підкрадався по сходах. Вони чітко уявляли собі, як невідомий вагається, прислухається, обережно мацає ногою наступну сходинку.

Хлопці переглянулися. Вони й хвилини не сумнівались у тому, що відбувається, бо дуже свіжим був щойно прочитаний на підлозі напис.

Тільки Войтек, який просто із шкури ліз, щоб компенсувати свою недавню недовірливість, зробив крок до сходів, щоб скочити, піймати, приперти до стіни того, хто підкрадався.

Куцик затримав його. Наказуючи поглядом додержувати тиші, він вказав пальцем в один і другий бік прикритого фанерою отвору. Всі троє присіли, намагаючись втиснутися в низькі заломи горища. Прислухалися.

Черговий шквал пройшов, брязкіт недобитої шибки стих, і кроки на сходах було чути дуже добре.

Хвилин десять тривала мандрівка незнайомого по сходах. Брязнула клямка, поволі відчинилися двері. Здісь уявляв собі цілком яскраво, як до їх кімнати заглядає обличчя… Чиє